20.1

Прохід тріщав, виблискуючи лякаючими розрядами. Але я рішуче ступила вперед.

Світ навколо відразу захитався — не фізично, а наче всередині мене щось тріснуло, перекосилось, втратило опору. Ніби тінь накрила мій зір, звук і подих одночасно. Повітря стислося в грудях. Як перед криком. А потім...

Межа розчинилась.

Я летіла — чи падала?

Сама не знала. Час більше не мав значення. Простір стирався, зминався. Світ згинався навколо мене, і я відчувала, як кожна клітина пручається — тіло не хотіло цього переходу, не було готове. Але я змусила його.

Темрява була не чорною — вона мала колір згаслого полум’я, запах попелу й старої крові. Вона обпікала зсередини, вгризалась у шкіру.

Це був не просто інший світ. Це було саме серце Роана.

Всюди — мертва тиша. Повітря тут було важким, наче просоченим сумішшю сірки й забутих проклять.

Дерева — скручені, сірі, їхні гілки нагадували руки, що тягнулися, кликали, ловили.

Земля — суха, потріскана, кров’янисто-темна.

Небо…

Неба не було.

Я стояла серед цього безоднього пейзажу — тиха, самотня. Але щось усе ж було в мені. Ледь вловиме.

Тепло.

Наче хтось притулився до мого боку. Наче шерсть торкнулась пальців. Наче… Маїса.

Я здригнулась. Не від страху — від сподівання. Обернулась, але нікого не побачила. Та все одно… Я відчула.

Це не був привид. Не ілюзія. Її енергія була поряд. М’яка, стримана. Тиха, як завжди. Але чітка. Не тіло — а присутність. Не голос — а відлуння.

Я провела рукою повітрям — і ніби на мить торкнулась чогось живого.

— Ти тут, — прошепотіла. — Я знаю.

Тиша відповіла мені вібрацією. 

Зітхнула з полегшенням, заспокоїла серцебиття, приклавши долоні до грудей. Все ж я не сама. 

Роззирнулась довкола, обрала напрямок й пішла.

Світ Роана прийняв мене. Але не охоче.

Мене не чекали з розпростертими обіймами — мене випробовували.

Все зашурхотіло: під ногами і водночас довкола. Віддалено щось схоже на шерех крил або шепіт гілля. Та вітру не було.

Я напружилася.

У цьому світі я не була мисливцем. Я була здобиччю. Чужою. І все довкола — це відчувало.

Я зціпила зуби. Пам’ять про Маїсу пульсувала в мені не болем, а сталлю. Я була не сама. Навіть тут. Навіть тепер.

І я йшла вперед. 

Крізь світ, що дихав отрутою.

Крізь ніч, яка не мала ранку.

Цей шлях здавався вічним.

Я не знала, скільки часу минуло — година чи вічність — усе довкола залишалося тим самим: темним, мертвим, мовчазним. Ніби сам простір знущався з мене, тримаючи на місці, попри кожен мій крок. Ноги важчали. Повітря — наче в'язке багно. Сумніви повзли в голову, як хробаки. А потім… роздратування.

Спершу легке — як свербіж.

Потім — напруга в грудях, пекуча.

А далі — гнів.

Різкий, всепоглинаючий, непідконтрольний, майже безпричинний. Гнів на цей світ, на себе, на Роана, на все, що змушувало мене йти крізь це пекло. Він розростався, шепочучи в мені:

«Навіщо терпіти? Спали все. Розірви. Знищ. Це твоє право.»

Темне «я» знову прокинулось — і цього разу ближче, ніж будь-коли. Її голос — не чужий, а майже мій власний. Я відчула, як магія почала прокидатись у кінчиках пальців — хижо, гаряче, готова до руйнування. Стихії слухались мене — і жадали вирватись.

«Ти можеш, Лано. Ніхто не зупинить. Не треба йти — просто відпусти і все зникне.»

Це все разом навалюється на мене. Шепіт, злість, втома. І я не витримую...

— До біса цей світ! До біса ці муки! — роздратовано вигукую в простір. — Чому я мушу через це проходити?!

Я підняла руку. 

І саме в ту мить… відчула щось різке.

Подряпини. Маленькі, болісні. Наче чиїсь кігті пробіглися по шкірі щиколотки.

Здригнулась.

Опустила очі — нікого. Але тепло залишилось.

Маїса. Її слід. Її втручання.

Мов прохання з того світу: «Тримайся. Я поруч.»

І я отямилась. Серце вдарило глухо — раз, і ще раз.

Щойно… я майже знищила все. Майже зрадила себе і обіцянку Маїсі.

Я дихала часто, мов після бігу. Гнів зникав, але залишав по собі тріщини.

І саме тоді — він з’явився.

Роан.

Не різко. Не з гуркотом. Ні.

Тиша змінилась першою. Вона стала глибшою, густішою. Із неї витікала тінь — в'язка, наче дим, що стікає по стовбурах дерев. Спершу — постать у мороці. Тонка, висока.

І тільки тоді, коли тіні осіли — я побачила його.

Він стояв, немов виростав із самої землі. Бліде обличчя, очі — темніші за ніч із червоним жаром. Він спокійно дививсь просто в мене, з цікавістю. Наче вже давно спостерігав. Чекав. І лиш тепер вийшов із тіні, коли мій опір вичерпався.

— Ти мало не дозволила, — сказав він тихо, але його голос вібрував простором. — Ще крок — і ти стала б вільною.

Він усміхнувся ледь помітно, не насмішкувато — радше як учитель, що вловив момент помилки учня.
— Але… ти зупинилась.

Я мовчала. Вогонь ще дотлівав у моїх пальцях.

— Чому ж? — спитав він, нахиляючи голову. — Чому ти не дозволила силі зробити те, чого прагнула? Це ж ти справжня. І ти це знаєш.

Його голос розливався повільно, заповнюючи щілини в душі.

Він не був грубим. Він не тиснув. Він спокушав.

Я зціпила зуби. Не тому, що не мала відповіді. А тому що мала — й вона боліла.

Я не дозволила через неї. Через останній дотик. Через подряпини, що вберегли мене.

І в ту ж мить Роан простягнув руку — ніби гладив повітря — і тінь розсікла саму реальність.

Мов розірвалась пелена.

Я побачила його.

Дем’ян.

На колінах.

З розпатланим волоссям, скутий тінями, що обвивали його руки, шию, горло, мов ланцюги. Його очі… були порожні. Не зовсім. Але вже не ті.

Те світло, що я пам’ятала — зникло. Замість нього: спокійна темрява, в якій не було болю, надії… і не було мене.

— Дем’яне… — прошепотіла я, наче молитву. — Я тут…

Він не озвався. Навіть не здригнувся.

Наче… не впізнав.