19

Я довго лежала в темряві, не рухаючись. Лише дихала — повільно, глибоко. Світ тіней розчинився, та він не покинув мене. Він залишив шрами на моїй свідомості, як вітер залишає борозни на піску. Усе здавалося звичним — і водночас ніщо вже не було таким, як раніше. І більше не буде.

Я мала відновити сили, відпочити. Мала… але не вміла. Сон не приходив. Тіло горіло втомою, але розум працював, мов збожеволілий. Я сіла й розгорнула книгу — ту саму, що явилась мені у Священному лісі. Знову й знову переглядала сторінки, поверталась до символів, до натяків, до всього, що могло би дати відповідь.

Я знала: мені знадобиться кожна дрібниця. Кожен знак. Кожна тінь. Бо я йду не просто рятувати — я йду виривати душу з лап того, хто вплітає себе в інших.

Ритуал, який може звільнити Дем’яна… міг знищити нас обох.

Я. Не. Боюсь.

Я готова згоріти.

Але…

Це не страх за себе. Це страх, що якщо я загину — він теж. Що всі мої зусилля стануть лише фатальною помилкою. Що він зникне — через мене. І це найстрашніше. Не смерть. А марність. Порожнеча, яка залишиться після поразки.

Я знову згортаю книгу. Кладу її на стіл. Дихаю глибше. Руки тремтять.

Ні. Я не звернусь до ковену. Їм не можна довіряти. Вони мають свої плани, свої обчислення, свої жертви. Я бачила, як вони дивляться на мене — не як на рівну, не як на союзницю. Як на знаряддя. Як на потенційну загрозу.

І тим більше — не до Еліаса.

Його поява в тіні… Його голос… Його біль… Це все могло бути правдою. А могло бути пасткою. І я більше не можу дозволити собі вірити. Бо щойно я повірю — втрачусь. Перетворюсь на щось, ким не хочу бути. Тінь. Слабкість. Слухняність.

Вони всі — небезпечні союзники.

Я відчуваю це нутром: якщо я виберу когось із них — я втрачу себе.

Мені треба самій.

Тільки я. І Маїса.

Богиня благословила мене. Цього повинно вистачити. Ні. Цього точно вистачить.

— Маїсо… — тихо сказала я, майже не відкриваючи рота. — Скільки ще в нас часу?

Вона підійшла ближче, вкладаючись клубочком на край столу. Її очі світились у темряві, як пульсуючі краплі місячного світла.

«Мало. Його тінь росте. Ще трохи — і він стане частиною того, що ти бачила. Він зникне, Лано. Його воля розсиплеться, як попіл.

— Тоді не будемо чекати, — твердість прийнятого рішення проступила в голосі. — Вирушаємо.

 «Якщо підеш зараз… Ти ще не відновилась. Ти мусиш відпочити. Інакше не вистоїш.»

— Я не можу. Я не маю права чекати. Ще мить — і він перестане бути Дем’яном.

Маїса мовчала. Та я знала, що вона думає. Вона боялась. Не за себе — за мене. Її мовчання було згодою. Але не схваленням.

Я встала. Кров ударила в скроні. Усе тіло пронизала слабкість, мов я щойно перенесла лихоманку. Але я встояла.

— Ми йдемо. Просто зараз. До нього. До Роана.

«Ти не повернешся такою ж.»

— І не маю повертатись такою ж, — сказала я, дивлячись їй у очі. — Це буде не втеча. Це буде вирок. Або йому, або мені. Або обом.

Маїса підвелась. Її шерсть настовбурчилась, як перед бурею. Вона наблизилась і торкнулась моєї ноги головою — мов печать, мов згода. Потерлась своїм м’яким тілом об мене, довше, ніж зазвичай. І я відчула в цих діях щось іще… окрім згоди з моїм рішенням. Ніби вона прощалась?

А може, це просто моє хвилювання грається з втомленою, виснаженою свідомістю? Я бачу те, чого насправді немає. Те, чого боюсь.

«Слухай уважно», — її голос був рівний, хоч я відчула в ньому щось сховане, притишене.

«Щоб пройти до нього, ти маєш відкрити прохід. Це його світ, і потрапити туди не просто. Навіть тобі. Потрібен ритуал, Лано. Не силовий прорив — ключ. Його структура проста, та ціна від того не менша.»

Вона почала повільно пояснювати: куди саме спрямовувати енергію, як саме скласти руки, які слова шепотіти, і головне — як впускати силу. Не ззовні, а зсередини. Моя енергія — плата. Моя суть — міст.

«Ти не зможеш взяти все з собою. Прохід бере своє. Він завжди бере. І цього разу — візьме частину тебе.»

— Я готова, — прошепотіла я.

Це не була відвага. Це був біль. Страх. Але він уже не зупиняв мене.

Я встала, зробила все, як навчила Маїса. Сила потекла зсередини, мов кров, мов дим. Вона зникала, відриваючись від мене. Порожнеча розросталась у грудях, у кінчиках пальців — як крижаний дотик. Здавалося, серце починає битися рідше.

А потім я побачила її.

Маїсу.

Вона стояла просто навпроти. Але вже не так, як раніше. Її тіло мерехтіло. Сяяло зсередини, мов тліючий вугіль. Вона передавала мені свою силу — щедро, без вагань. І я раптом зрозуміла.

— Ні… ні, будь ласка. Маїсо, прошу…

Я кинулась до неї, хотіла зупинити, відірвати, втримати.

«Ти маєш дійти, — промовила вона спокійно. — Ти — останній ключ. І ти ще потрібна цьому світові. А я… я — завжди була для тебе.»

Її очі світились. У них не було страху. Тільки любов.

Світ зрушив, простір затремтів. Прохід відчинився.

А Маїса… впала. Тихо.

Її тіло майже беззвучно торкнулося землі, мов перо. Лапки згорнулись до грудей, ніби вона просто спала.

Як колись… у дитинстві, коли я прокидалась вночі й знаходила її скручену в клубочок біля свого серця — теплу, живу, м’яку. Вона муркотіла мені тишу. Витирала мої дитячі сльози шерстю, а страх — своїм спокоєм.

А зараз…

Зараз — тиша була мертва.

— Ні… ні… — вирвалося з мене шепотом, що був більше як спазм. Як тріщина.

Я впала поруч. Руки зрадницьки тряслися. Я не одразу наважилась торкнутися її — ніби дотик міг щось змінити. Повернути. Перевірити — а раптом вона ще…

Але ні.

Її шерсть усе ще була теплою, і від того ставало нестерпно. Бо ще кілька подихів тому — вона була живою. Моєю єдиною істотою, яка ніколи не зрадила. Яка ніколи не вимагала нічого, крім того, щоб бути поряд.

Сльози не йшли. Навіть вони боялись торкнутись цього болю. Це було глибше за сльози. Це було в самій основі мого «я», яке скрипіло, ламалось, не витримувало.