18

Я довго перебувала в тиші після того видіння. Воно не зникло — жило в мені, пульсувало, обростало сенсами. Темна я. Тінь майбутнього. Темний Еліас. Але не зараз — не про нього... Я не могла дозволити, щоб мої страхи, сумніви — навіть моя власна тінь — відвернули мене від головного.

Я мушу врятувати Дем’яна.

Хай що мене там чекає — хай навіть я не повернусь. Я готова на жертви. А там буде що буде.

Але поки навіть дару Енірії — замало. Потрібно більше знань чи хоча б підказок, щоб перемогти. Та книга більше нічого не показувала. Сторінки мовчали.

— Маїсо, — покликала я. — Ти знаєш, куди йти? Де нам ще шукати спосіб самим перемогти Роана? Як мені стати сильнішою?

Фамільяр не відповіла одразу. Її вушка сіпнулись, тіло напружилось. Вона наче вслухалась у щось, чого я не чула.

«Ти змінюєшся, Лано.»

— Що?

«Сила. Вона торкається тебе. Ти вже не просто береш її — ти починаєш її жадати. Це небезпечно. Якщо дозволиш цьому зростати, «темне я» знову вийде вперед. І наступного разу ти вже не зможеш його стримати.»

Я завмерла. Її слова вдарили в саму суть. Бо я знала — десь глибоко — вона не помилялась. Я пам’ятала той захват. Те відчуття. Ту легкість, з якою «інша я» дивилась на світ згори, не боячись нічого. Як легко було б знову втекти в це відчуття. Стати тією, хто бере, що хоче, і не питає дозволу.

Але…

— Ні. — Я повільно вдихнула. — Я ще я, Маїсо. І я не заради сили. Мені потрібно стати сильнішою, бо без цього не зможу врятувати його. Це не жадоба — це необхідність. Я не маю права зупинятись.

Здається, я переконувала навіть більше саму себе, ніж її.

Маїса дивилась довго. Потім очі знову стали спокійними, тінь настороженості зникла.

«Енірія відкрила мені. Але шлях пролягає крізь межу. Сама ти ще не зможеш туди ступити. Я поведу.»

Я торкнулась її теплої шерсті — і світ знову тремтить. Але тепер інакше. Не як тоді, в лісі. Цього разу перехід… м’який. Як ніч, що пливе безвітряним озером.

Повітря згущується, стає прозорим, як лід, а потім — розсипається тінями.

Межова зона між снами і реальністю. Місце, де все ще не сталося — але вже могло би. Де майбутнє кидає тінь, а минуле дихає в спину.

Маїса йде попереду — тиха, впевнена. Я відчуваю, як навколо простір пульсує. Тут усе живе власним законом, і водночас — нічого не має форми. Тіні зринають і зникають. Відлуння думок і вчинків. Відображення того, що могло бути. І того, що ще може.

Ми проходимо крізь безмовні шари часу — і я раптом бачу його.

Роан.

Але не та постать, яку я знала. Старший. Глибший. Інший.

Очі — як колодязі без дна. Його обличчя змінюється, розпадається на інші обличчя — давні, з різних епох, різних світів. Я розумію: це не просто маг.

«Це вже не людина. Це щось. Давнє. Те, що навчилось жити в тілі, яке зручне. Те, що не вмирає, а переходить. Те, що вплітає себе у вічність.»

Роан вміє переплітати душі. Не просто зв’язувати. А вплітати себе в тих, хто йому потрібен. І він не тримає Дем’яна силою — він тримає його мною. Нашими зв'язком. Але він — отруєний. Використаний.

Якщо він завершить, зламає Дем’яна повністю — він стане… Стане таким самим, як те, що вже дрімає в мені. Тінню.

Я бачу його — Дем’яна. Він стоїть посеред порожнечі. Обличчя — розколоте. В одному — біль і воля. В іншому — тиша і покора. Він бореться. Але частина його вже не його.

«Він ще чує тебе,» — шепоче Маїса. — «Але він іде вглиб. І якщо не встигнеш… він не повернеться. Ніколи.»

Я тягну до нього руку — але між нами тінь. Петля. Нитка, виплетена з наших почуттів — і зла.

Є ритуал, згадую. Я бачила його в книзі. В шепоті сторінок. У знаках на вівтарі. Розрив душевної петлі.

Але він небезпечний. Він може знищити обох. Бо він рве не тільки вузол — він рве частину душі. І чим довше зволікати, тим більшу плату він візьме.

Я стою на межі снів, тремтячи не від страху — а від розуміння.

Я повинна вибрати. І я вже знаю, що обрала.

Ще кілька митей дивлюсь на Дем'яна, не змозі зробити й кроку звідси, полишити його самого. Знову. Але й сама довго не витримую.

Це було надто. Біль Дем’яна… Його затуманений погляд, тиша в очах, що колись сміялись.

Я відвела погляд — так, ніби це могло врятувати мене від тієї рани, яка щоразу розкривалась, щойно я дивилась на нього.

— Маїсо, — прошепотіла, ледь стримуючи сльози, — веди мене звідси. Будь ласка. Я більше не можу...

Я вже простягнула до неї руку, коли простір поряд здригнувся. В повітрі затремтіли тіні. Щось приходило.

Я різко озирнулася.

І побачила його.

Еліас. Але не такий, як завжди.

Його обриси — невиразні, ніби складені з диму й світла. Напівпрозорий. Примарний. Немов не він — а пам’ять про нього. Серпанок, що відбив його образ.

Я відсахнулась — серце стиснулось від болю.

— Ти… — видихнула я. Але більше нічого сказати не встигла.

Еліас наче боровся з чимось. З реальністю. Зі мною. З простором, який не пускав. Його тіло тремтіло, хиталося, ніби він балансував над прірвою.

— Нарешті… — прошепотів він. — Я зміг дістатись тебе… Ти зникла. Я шукав тебе, кликав… Але не зміг вибратись... опинився замкнений... Я залишився там. Один.

Його голос тремтів. Не холодний, не владний — людський.

Але я стояла нерухомо. В мені вже тремтіло інше — застереження.

В голові спалахнуло:

«Він буде твоїм вироком.»

Те бачення, навіяне відьмою. Ті очі, холодні, безжальні. Той меч, що здіймався, щоб вдарити. Спогади були ще занадто свіжі. 

— Я бачила тебе, — сказала я рівно, не зводячи з нього очей. — Там. У вогні. У тіні. Ти стояв навпроти мене. Тримав меч. Був моїм суддею. Моєю карою.

Його обличчя зрушилось — ледь помітно.

— Це брехня, — відповів тихо. — Я ніколи не підняв би на тебе руки. Ніколи. Ти ж знаєш це. Відчуй. Довірся мені.

Його постать затремтіла, ніби він ось-ось зникне.