17

Я кілька митей стояла непорушно, та час невблаганно рухався вперед. Впевнено зробила крок і реальність почала змінюватися. Повітря навколо згусло, затремтіло. Простір розчинився, і обриси древнього лісу згасли, залишивши по собі тільки тремтливу тінь у пам’яті.

Я знову була вдома.

Моє тіло ще пам’ятало відлуння зустрічі з Енірією — жар у грудях, що палав ізсередини, як поклик пробудженої крові. Її слова. Її мітка. Світло в темряві. Усе ще жило у мені. Я відчувала себе наче камінь, щойно витягнутий із жерла вулкана. Зовні — тиша. Усередині — кипіння.

Маїса мовчала. Вона завжди мовчить, коли я не готова говорити.

Я тільки встигла зняти теплий светр, як пролунав стукіт у двері.

Не гучний. Витриманий. Занадто точний, щоб бути випадковістю.

Я вже знала, хто це.

Відьма ковену стояла на порозі, мов примара. Її погляд — спокійний, але під ним — гострота, яка завжди шукає слабке місце. Сьогодні вона прийшла не вмовляти. Не просто говорити. Я відчула її справжній намір.

Вона прийшла закінчити те, що почала.

— Ти зробила свій вибір, — сказала вона рівно, входячи без запрошення. — Але вибір — це ілюзія, коли на кону — рівновага світу.

Я нічого не відповіла. В її голосі звучала впевненість, яка не потребувала згоди. Вона підійшла ближче, і я раптом відчула, як тінь просочується в повітря. Простір згус, наче дим, і Маїса вигнула спину, зашипіла — та вже було пізно.

— Подивися, — прошепотіла відьма. — І скажи, що ти обереш, коли настане час. Це те, що ти мала побачити ще минулого разу...

Темрява зімкнулась. Світ зник.

Я стояла в лісі — і він уже горів. Але це не був вогонь. Це була тінь, чорна, густа, як смола. Вона текла по деревах, затоплювала землю, підіймалась у повітря. Світ став безбарвним — лиш попіл і зловісне світло з неба, яке більше не було небом.

Переді мною — я. Але не я.

Ця інша — з вітром у волоссі, що здавалося живим. Очі — чужі, пронизливі, темні, як порожнеча. Обличчя — відьмина краса, небезпечна і непідвладна. Навколо неї — істоти, тіні з уламками тіл і крил, обвиті чарами. Вони стояли в колі — німі вартові долі.

І навпроти…

Еліас.

Не такий, яким його знала.

Цей був у чорному, його обличчя застигло у холодній масці. Руки — озброєні. В його очах не було ні болю, ні жалю. Тільки наказ. Тільки вирок.

— Ти перейшла межу, — сказав він, і його голос став холодом у моїх жилах. — Порушила рівновагу. Ти — загроза.

— Я — звільнення, — відповіла інша я. Її голос був багатоголосим, глибоким, наче з надр землі. — Настав час змінити старі порядки.

Еліас здійняв руку. Із землі вирвались кайдани — з тіней, із кісток, із старої магії. Вони намагались скувати її, цю іншу мене. Але вона підняла руки — і все здригнулось.

Земля тріснула.

Дерева впали.

Чари розсипались, як уламки скла.

Із її долонь вирвались спалахи сили — не світла, не вогню, а чогось старішого за стихії. Невловимого. Поряд із нею не лишалося нічого — тільки покора або руїна.

Еліас кинувся вперед. Його меч — з чорного металу, вкритого рунами — спалахнув і поглинув усе світло довкола. Він ішов, мов месник, мов суддя.

Вони зіткнулись.

Сила вдарила об силу — і весь ліс здригнувся. Видіння тріщало, світло миготіло, а я, спостерігач, відчувала себе уламком між двох стихій.

— Ось правда. Це твоє майбутнє, — прошепотів голос відьми десь за спиною. — Якщо обереш не нас. Якщо дозволиш йому лишитись у твоєму серці.

І тут — спалах.

Я знову була у своїй кімнаті. На колінах. Лід по шкірі. Маїса притислась до мене, насторожена.

А відьма ковену стояла біля дверей. Її очі не виказували жодної емоції. Вона бачила, те що й я.

— Ми не проти тебе, Лано, — сказала вона м’яко, майже лагідно. — Ми хочемо захистити. Але ти маєш знати — тінь не завжди падає з того боку, з якого ти її чекаєш.

Вона пішла, не озираючись. Впевнена в тому що не лишила мені іншого вибору. Очевидним рішенням було приєднатись до них. Але не для мене...

І я залишилась у тиші.

А в голові ще лунав його голос. Його очі ще дивились крізь мене. Його меч ще піднімався в повітря.

Я стиснула пальці до болю — не в реальності, у видінні — але біль залишився зі мною. Гострий, як від прорізаної шкіри, тільки глибше. У грудях. У серці.

Я ще дихала у такт тому лісу, що палав не полум’ям, а тінню. Ще чула гуркіт землі, яка здригалася під моїми — її — кроками. Ще бачила його очі. Не чужі. Ні. Саме знайомі. Саме Еліаса.

Але в ньому не було жалю.

Лише… вирок.

Ні. Я похитала головою, намагаючись скинути залишки чужої волі, чужого навіювання. Внутрішній вогонь, той, що залишився після зустрічі з Енірією, затеплів, і тінь почала відступати. Благословення богині захищало мене. Я знала це. Відчувала, як її мітка, викарбувана всередині, обпікає слабкість.

Це видіння не моє. Воно нав’язане. Це був удар. Пастка. Спокуса.

Але…

…чому ж тоді все в ньому було таким правдивим?

Я не могла заперечити ту іншу себе — старшу, впевнену, страшну у своїй силі. Вона була я. І я відчула не лише страх. Я відчула захват. Глибоке, таємне полегшення від того, що вона ні перед ким не схилялася. Вона не благала, не чекала, не вірила — тільки діяла. Без жалю. Без тіні сумніву.

І в цю мить у мені щось прокинулось. Тонке, майже нечутне, але знайоме — моя темна тінь, та, що досі лишалась у глибині. Вона слухала, вичікувала — і зараз, відчувши тріщину у мені, почала шепотіти. Не словами. Відчуттями. Обіцянками.

«Це ти. Справжня. Без сумнівів. Без прив’язаностей. Без страху. Ти відчула, як це — мати владу. Тепер дозволь собі володіти нею.»

«Навіщо вагатися, коли ти можеш узяти все? Не просити. Брати. У тебе є сила. І якщо вивільниш її повністю — ніхто не зможе тобі протистояти. Ні ковен. Ні Роан. Ні він.»

«Стань тією, ким маєш бути. Без кайданів. Без вибачень. Усе, чого ти прагнеш, належить тобі по праву. Не принось себе в жертву. Візьми світ — як належить.»