16.2

Повітря навколо згусло, затремтіло — ніби тонка тканина, натягнута між світами. Простір розчинився, а за ним — обриси ніби знайомого лісу. Я опинилася серед дерев, що виглядали старшими за саму пам’ять. Їхні стовбури обвив темний, густий мох — застиглий у часі. Пахло вогкістю, опалим листям і чимось іншим — первісним.

Я вловила нав'язливий шепіт різних голосів, що лунав звідусіль. Той, що я ще не могла розібрати чітко. Той, що з'явився разом із руною у мене на грудях. Вони намагались щось сказати мені. Знову.

Маїса йшла попереду, легко ступаючи лапами, які ледь торкались землі. Її силует світився тьмяним внутрішнім світлом — провідник і вартова. Ми мовчали, але я відчувала її спокійну зосередженість. Вона знала, куди веде.

І ось — він. Простір, мов подих, розійшовся. Шепіт став гучнішим, але залишився нерозбірливим.

Серед хащів, де рослини вплітались одна в одну, мов живі пастки, відкрився круглий простір. Кам’яна чаша, зарослі плющем сходи, рештки вирізьблених рун і вицвілі знаки на обеліску в центрі. Те, що колись було вівтарем.

Тут усе дихало забутою силою. Земля ніби пам’ятала, що тут стояли колись ті, хто не боявся називати себе відьмами. Ті, хто не підкорявся Ковену.

Я ступила ближче — і в мить, коли доторкнулась каменю, небо над нами затремтіло.

Світло змінилось — стало темно-сріблястим, наче день раптом згадав про ніч, що жила в ньому. Вітер стих, а тиша, що прийшла, була не порожнечею — вона була очікуванням.

Каміння під ногами загуділо. Не звуком — а вібрацією, що проходила крізь кістки.

Маїса завмерла біля краю кола, її спина вигнулась, шерсть наїжачилась. Вона шепотіла щось беззвучно, очі її палали, але не страхом — пошаною.

І тоді… голоси стихли. Камінь у центрі кола тріснув.

Зі щілини вирвалося світло — темно-золоте, мов мед у диму. Воно клубилось, здіймалось у повітря, оберталось у спіраль. І з цього світла, з цієї древньої пам’яті — з'явилась Вона.

Силует — висока, тонка постать у серпанку, що нагадував одночасно як серпанок нічного туману, так і величні покривала королев. Її очі — чорні, глибокі, без зіниць — дивились просто у мене. У них було все: ніч, полум’я, коріння, кров, зрада і щось більше — первісна правда.

Вона не рухалась — і водночас усе в ній було рухом.

Навколо завив вітер, дерева схилились, мов у поклонах. Земля під ногами затремтіла. У повітрі запахло димом стародавніх жертвоприношень — попелом і миро̀ю.

— Ти знову прийшла, — проговорила вона голосом, що був не голосом, а резонансом всередині мене. — Донька моєї крові. Спадкоємиця. Зраджена — як і я.

Моє серце закалатало, але не від страху. Від розпізнавання.

— Хто ти? — прошепотіла я, хоча вже знала.

— Та, що була перша. Та, що дала їм полум’я і тінь. Та, кого вони зрадили, забувши ім’я, але не силу. Я — Енірія.

Ім’я — давнє. Забуте. Заборонене.

Маїса схилила голову, її лапа вперлась у землю попереду, наче в пошані.

Енірія підійшла ближче, не торкаючись землі. Її тіло світилось срібною сіткою знаків — живих, рухомих, пульсуючих. Вона була не тілом, а пам’яттю. Вона була — суть.

— Ти торкнулася Книги. Ти пробудила Шлях. І тепер стоїш тут, де починалось усе. Щоб повернути втрачене. Не собі — світові.

— Я не для влади тут, — прошепотіла я.

— І тому ти готова її прийняти.

Світло довкола згусло, стало майже відчутним на дотик. Вона підняла руку — довгу, тонку, палаючу рунами — і торкнулась мого чола.

Печать. Мить — і спалах болю. Але під ним — ясність.

Я побачила: вогонь у серці землі. Колодязь, закритий між світами. Джерело, де магія ще не має імені. Нитка від нього простяглась до самої моєї суті. Ще тонка, але вже непорушна. 

Коли її дотик зник, вона сказала:

— Вони захочуть зупинити тебе. Ті, хто називає себе прядильниками долі, охоронцями світового порядку. Вони вже не бачать істини... Але ти. Ти можеш вказати її і вже маєш мою мітку. А отже — не згориш, навіть коли полум’я обійме світ. Ти істинна моя спадкоємиця.

Вона ще мить мовчала, ніби вслухалась у вітри часу, а потім її голос став твердішим, гострішим:

— Пам’ятай: ковен і Роан — дві сторони одного зла. Вони можуть носити різні обличчя, говорити різними мовами, але прагнуть одного — контролю. Обидва шукають сили, яка не належить їм. Обидва бояться тих, хто не підкоряється й може змістити їх.

Я затамувала подих. Ці слова прорізали сумніви, що жевріли у мені.

— Ковен тримається на забутті, — продовжувала вона. — Вони викинули моє ім’я з книги, стерли з ритуалів, засипали прахом свою пам’ять. Але гірше за них — той, хто прикидається відступником. Роан не рве ланцюги — він просто кує свої.

Світло в її очах спалахнуло.

— Він був у моєму храмі. Відчув мою присутність — і втік, назвавши її загрозою, адже не зміг підкорити. Він боїться й тебе і бажає водночас. Те, чим ти володієш. Завдяки тобі він може пробудитись остаточно. 

Я опустила голову. Тепер я знала — ні Ковен, ні Роан не будуть моїм шляхом.

— Обирай не сторону. Обирай суть, — прошепотіла вона вже м’якіше. — І ніколи не зрадь себе. Тільки тоді ти зможеш пройти туди, куди не дійшов ще ніхто.

Її постать почала розчинятись у світлі — повільно, як сутінок у світанку.

І тоді — спалах. Світло вирвалося з її серця — й поглинуло її, як світанок поглинає ніч. Вівтар замовк. Але камінь більше не був мертвим. Він дихав — у моїх венах.

— Тепер ти Джерело. І пам’ятай: усе, що справжнє — не кричить. Воно росте. І чекає, — її голос востаннє прорізав тишу й розчинився в просторі. У мені.

Я стояла мовчки. Маїса підійшла, її хвіст обгорнув мою ногу.

— Тепер ти благословенна Богинею, — промовила вона. — І можеш протистояти їм. Коли будеш повністю готова — ми вирушимо.

Я кивнула.