16.1

Маїса відреагувала миттєво. Її очі спалахнули зелено-золотим вогнем. Вона підійшла до книги, повільно, майже урочисто, поклала лапу на обкладинку — як знак: відповіді — тут.

Я лише кивнула. Різко видихнула, відганяючи остаточно всі страхи й сумніви. Сіла на підлогу, схрестивши ноги, простягла руки до книги. Торкнулася обкладинки — і знайоме тепло знову пройшло шкірою. Але вже не палило. Воно вливалося в мене, мов нитка в тканину, — м’яко, глибоко, незворотно.

Я обережно відкрила першу сторінку. Шурхіт старого пергаменту звучав, як шепіт іншої епохи. Символи не промовляли мовою — вони промовляли відчуттям.

Я знала їх. Пам’ятала. Хоча ніколи не бачила.

З кожною сторінкою щось у мені ставало яснішим. Я ніби доторкалася до чогось, що було старшим за час, глибшим за страх.

Це не просто книга. А сама істина життя. Її суть — первісна магія, ще до поділу на «добре» й «темне». Вона не знала покори. Не служила Ковену. Не підкорялась жодному володарю.

Вона визнавала тільки ту владу, що проростає зсередини.

Як і я.

І раптом… сторінка, на якій зупинився мій погляд, ожила зсередини — тьмяне світло просочувалося крізь символи. І вони стали змінюватись — складатися в текст, що пульсував і дихав, як серце.

Це була відповідь.

Відповідь на моє «час діяти».

Книга здригнулась — ледь помітно, мов у ній щось прокинулось. Сторінки ожили: над ними пройшов подих давнього вітру. Символи затремтіли, почали мінятися, мерехтіти, ніби їхні лінії були нитками, що тягнулися крізь простір у невидиме.

Я затамувала подих.

Зі сторінки повільно проступав малюнок — не фарбою, а світлом. Сріблястим, мов попіл, у якому ще жевріє жар. У центрі — коло. А в ньому — знак. Древній, надто складний для опису, але дивно знайомий. Руна на моїх грудях відгукнулась теплом на цей символ.

Він пульсує в унісон з моїм серцем. Наче завжди був у мені. Просто спав. 

Навколо — уламки фраз. Напівречення, мов розірвані струни:

«Джерело... до розквіту магії… до поділу Світла й Тіні…»

«Там, де ковен мовчить, а володарі не дихають…»

«…приховане… між часом і землею…»

«…серце предвічного лісу…»

Я провела пальцями по знаках. Вони були теплими. Мов іскри, що прокидаються в старих рунах. Я ще не розуміла всього, та суть проривалася крізь туман:

Є щось глибше, ніж магія Ковену. Давніше за книгу. Джерело, що було ще до світанку сили.

Місце, про яке не говорять. Яке може дати мені не лише силу — а розуміння. Як не стати її рабинею.

Я підвела очі. Маїса сиділа, не ворушачись, але її погляд — гострий, уважний — казав: ти все відчула правильно.

— Я не знаю, що це за місце, — прошепотіла я. — Але воно є. І я його знайду.

Сторінка згасла. Зображення розчинилося, мов спогад. Але воно вже було в мені.

Цього достатньо. Насіння проросло.

Я ще не знаю, що чекає попереду. Але шлях уже відкритий. І я знаю головне — заради чого я йду.

Хвіст Маїси торкнувся моєї руки. Легко, як обітниця.

Ми — не просто двоє. Ми — союз.

І тепер ми йдемо не від страху.

Ми йдемо — до відповіді.

І тоді в мені, як завжди, прозвучав її голос — глибокий, внутрішній, спокійний, мов течія теплої ріки, що ніколи не питає дозволу і просто плине.

«Ти вже знаєш, куди йти. А я навчу, як дістатися туди. Твоя сила — ключ.»

Я кивнула, не промовивши й слова. Її голос жив у мені з часу пробудження сили — ніжний шепіт у серці, зрозумілий без перекладу. Ми завжди були зв’язані. Але тепер щось змінилося.

Я зупинилась, дозволила собі коротку мить подиву. Не від Маїси. Від себе. Від того, як легко я відчула: я можу перейти. Туди, куди хочу. Куди маю. Моя воля — тепер не просто намір. Вона — шлях.

Це все ще лякало. Усвідомлення, що я можу торкнутись самої тканини світу — й змінити її, — здавалося надто грандіозним. Надто… небезпечним.

Маїса, ніби вловивши це, м’яко торкнулась лапою мого коліна. Її погляд — зелено-золотий вогонь — був непорушним.

«Сила — не вибух. Сила — простір. Не тисни на неї. Дозволь їй дихати.»

Я вдихнула повільно, глибоко. Простір навколо, здавалося, відгукнувся. Повітря стало густішим, майже щільним. Пульс у грудях — не паніка, а ритм. У мені жевріла впевненість, нова, ще нетверда, але справжня.

«Ти — не замкнена. Ти — прохід. Я покажу, як.»

Я заплющила очі. У внутрішній тиші побачила: срібне коло, той самий знак зі сторінки — він світився десь глибоко в мені, пульсуючи в такт подиху. Від нього тягнулись нитки — до неба, до землі, в усі напрямки.

«Це — не втеча. І не втручання. Це — повернення додому.»

Мій розум ще не звик до цього. Та тіло вже знало. Суть уже прийняла. І Маїса — завжди поруч — вела мене крізь простір.

Я ступила… і реальність почала змінюватися.