15

Спочатку я просто лежала. Непорушно, мов камінь. Повіки важкі, думки — ще важчі. Потім повільно скрутилась клубочком, обхопивши себе руками, ніби могла захиститися від усього, що вже прорвалося в моє життя.

І відчуття — різке, пронизливе, мов холодний вітер — відчай.

Куди поділося моє спокійне, нудне життя, де найбільшим клопотом було запізнення на роботу або розлите лате? Де той світ, у якому все зводилося до простих пояснень? 

Тепер усе зсунулося, поповзло тріщинами. Тепер я — інша. У мені прокинулася сила, що здавалася чужою навіть самій природі. Стара, первісна. І всі довкола хочуть цю силу. Одні — лестощами, інші — погрозами. Хтось — брехнею.

Я не знаю, кому вірити. Мені здається, що я залишилася на самоті в центрі павутини, яку сплели інші. І я в ній — лише здобич. 

Я знову прокручую у пам'яті, як Еліас мене врятував з пастки Роана.

Він приходить раптово, майже як сон, з'являється в яскравому спалахові світла. Я згадую. Як «темна я» закричала й зникла, мов розірвана тінь. Із того світла вийшов він — Еліас.

У його руках — уламок оберега. Мій. Забутий, втрачений… але знайдений.

Його голос тоді…

— Повертайся. Не залишай мене. Я тут. Я не дозволю темряві забрати тебе.

Ці слова врізалися в мене, мов клин. І я тоді повірила.

Але тепер…

Тепер щось у цих спогадах здається не таким. Ніби хтось перебудував усе, як майстерну декорацію. Ніби світло було не рятівним — а обманливим.

Я пригадую слова найстаршої з відьом. Її голос був тихим, але точним, мов лезо:

«Його турбота — ілюзія. Складна, вміла. Він показав тобі саме те, що хотів. Те, що змусить твоє серце розтанути, а силу — відкритись.»

Я тоді не хотіла вірити. Не могла. Але тепер…

Я згадую кожен його крок.

Першу зустріч — коли він з’явився, і все в мені стиснулося від страху.

Його очі світилися, наче він насолоджувався моїм жахом.

Потім — друга зустріч. Не краще. Вампір. Неймовірна сила — і холодна жорстокість.

А зустріч у книгарні? Я була з Дем’яном. Еліас прийшов — і просто пригрозив. Якщо я не відійду від Дем’яна, той помре. Так спокійно. Так буденно, ніби мова йшла про муху.

А потім парк… Я пам’ятаю, як Дем’ян обійняв мене. І я побачила, відчула — ще секунда, і Еліас його знищить. У його погляді тоді не було жалю. Лише гнів. Власницький.

Він врятував мене від Роана, але… чи справді рятував? Чи просто прибирав чужі руки з того, що вважав своїм?

Яке ж це було спасіння?

Навіть тоді, коли він з’явився в світлі й вигнав темну «мене»… А що, як і це було частиною гри? Частиною його плану? Адже він її не знищив, лише ослабив, трохи.

Я бачила страх у його очах. Але хіба він був за мене? Чи за те, що може мене втратити — як силу, як інструмент?

Може, я не була для нього людиною. Може, я була знаряддям?

І ця думка — ось вона, проходить по мені, як тріщина крізь лід. Вона лякає, але водночас…

Звільняє.

Я повільно вирівнююсь у ліжку. Книга все ще в моїх руках. Важка. Тепла. Справжня.

А все інше… тоне в тумані сумнівів.

Я дивлюсь у стелю. Повітря в кімнаті ще зберігає нічну прохолоду, але мені не холодно. У мені пульсує щось нове — тверде, мов камінь.

Я не хочу зв’язуватись з Еліасом.

З його зручною правдою… та й чи правдою взагалі. Його історія — складена, мов театральна вистава: красиво, влучно, але занадто бездоганно, щоб бути справжньою.

А Ковен? Там узагалі немає місця для довіри. Вони вже вирішили, що я маю стати частиною їхньої гри. Моя воля для них — дрібниця, яку можна стерти.

Всі тягнуть мене в різні боки, але в кожного — одна мета: використати мене. Мою силу. Мій страх. Мої емоції.

Я — одна. І вперше це не звучить як вирок.

Бо одна — не означає беззахисна.

Одна — значить вільна.

Всі вони бачать мене, як поле битви. Але я не битва. Я — та, хто вирішує, кому буде дозволено наблизитись.

Я впевнена — вони не залишать мене у спокої.

Еліас — хоча б замкнутий у своєму старому світі, в тиші, яка приховує його справжні цілі.

А Ковен? Вони вже проникли в мій дім. Найстарша відьма стояла в моїй прихожій, як у себе вдома. Пила спокійно чай на кухні.

Вони знайдуть мене, куди б я не подалась.

А Роан… він чекає. І я відчуваю: його пастка ще не замкнулась до кінця.

І все ж, серед усіх…

Роан поводився найчесніше.

І ця думка — така абсурдна, що я не стримуюсь і сміюся. Тихо. Але вперше — щиро.

Боже. Що відбувається в моїй голові?

Він поневолив Дем’яна, відкрив двері моїй темній стороні, кинув мене в лабіринт пітьми, з якого ледве вибралась…

А я — вибудовую йому якийсь просто героїчний образ.

Це мене і смішить, і лякає водночас. Але в сміху є щось звільняюче. Я виринаю з власного відчаю, наче після довгого пірнання в темну воду.

Досить.

Я вирішую:

Я не віритиму жодному з них.

Не спиратимусь на жодну з їхніх «правд».

Не стану пішаком у чужій грі.

Я пройду це самостійно.

Не для них. І навіть не проти них. А заради себе. І заради Дем’яна.

Він — не винен. Його втягнули, зробили частиною цього хаосу. І я не дозволю, щоб він став ще однією жертвою чийогось голоду до сили.

Роана треба зупинити.

Дем’яна — врятувати.

І для цього мені потрібна ясність, воля — і план.

Я повільно зводжуся, натягую на плечі старий светр, який пахне домом. Вікно ще напіввідкрите, свіже повітря трохи прояснює голову.

Поряд зі мною — теплий, живий рух.

Маїса.

Моя руда, зеленоока бестія. Мій фамільяр. 

Вона згорнулась біля ніг, але щойно я поворушилась — звела голову.

Мовчки. Але в її погляді — спокій і сила, яку я відчуваю в собі самій.

Я простягаю до неї руку — вона торкається носом моїх пальців.

Так, я не зовсім одна.

І це… гріє.

— Ну що, Маїсо, — кажу я, і в голосі вже не тремтіння — а сталь. — Час діяти.