14

Я досі притискаю книгу до грудей. І здається — сама земля завмерла в очікуванні. Повітря гусне, тремтить — напруга в ньому пульсує. Маїса тихо гарчить, шерсть на загривку ворушиться, але вона не відходить від моїх ніг.

Тіні в лісі стають густішими, немов самі дерева випускають з себе щось темне й древнє.

Із туману повільно з’являються постаті — одна за одною, темні, мов виткані з попелу й заклять. Відьми.

Вони тримаються по колу, мовчазні, обережні. Деякі — з каптурами, інші — з відкритими обличчями, але всі — зосереджені, напружені. Їхні очі — на мені. Ні, на книзі в моїх руках.

Я стою нерухомо. Вітер сіпає краї мого одягу. Книга дихає — тихо, але відчутно. Вона ніби вкоренилася в мені, як ще одна частина мого тіла.

З-поміж усіх виступає Найстарша. Її очі — глибокі, як темна вода вночі, й в них щось змінюється, коли вона заговорює:

— Ми раді, що ти все ж прийшла. — Її голос м’який, але за ним — твердь. — Ти усвідомила, де твоє справжнє місце. Поряд із нами — з тими, хто пам’ятає, хто тримає межу. І знає, як зупинити те, що вже прокинулося.

Я не відповідаю. Книга пульсує біля серця. У мені знову піднімається те невловиме: чуття, що підказує — не вір.

— Це місце завжди було твоїм, — продовжує вона. — Ми бачили тебе у видіннях. У крові. У вогні. Ти наша, навіть якщо ще цього не визнала.

Погляди відьом зміщуються — до моїх рук.

І в ту ж мить на галявині відчутно змінюється енергія. Щось проривається крізь їхню стриманість. Вони бачать Книгу.

Одна з молодших із блідим лицем і яскравими очима рвучко подається вперед — мовби щось у ній впізнало Книгу, — але спиняється. Щелепи її стискаються, наче намагається втримати вигук. Інша прикриває рот долонею, в очах — шок, змішаний із забороненим захватом.

— Це вона… — шепоче хтось. — Книга Джерел…

— Але як?..

Найстарша вдихає глибше. Її погляд стає різким.

— Вона обрала тебе, — каже вона. — Тепер усе змінилося.

Відьма у темному каптурі стискає свій посох так, що кісточки на пальцях біліють.

— Не ти повинна була… — її голос зривається.

— Але вона не може віддати її вам, — перебиває Найстарша. — Ти вже знаєш це, правда? Цю книгу не можна взяти силою. Вона не приходить до тих, хто її шукає. Її не прочитає той, хто жадає її знань. І вона не відкривається тому, хто вже поринув у темряву.

Я мовчу. Але всередині мене все стискається.

Ковен розуміє — у мене те, що їм недоступне. І водночас — їм потрібне.

— Тому ми пропонуємо тобі ще раз, — голос Найстаршої звучить рівно, але за ним уже немає колишньої поблажливості. — Останній раз.

Вона робить крок ближче. Тепер ми — майже поруч.

— Пройди ініціацію. Повну. Кровну. Пов’яжи себе з нами, і Книга відкриється для тебе повністю. Ти отримаєш силу, яку не зможеш осягнути просто так. Ми навчимо тебе тримати рівновагу в Тіні. Допоможемо врятувати його. — Її погляд стає проникливим. — Ти зможеш перемогти Роана. І зупинити те, що почалось.

Навколо — ні слова. Лише ліс, що затамував подих. Тиша — напружена, як струна.

Я відчуваю: їхня пропозиція — не просто спокуса. Це межа. Пастка. Крок, після якого вже не буде дороги назад.

Слова Найстаршої зависають у повітрі, мов отрута в ароматі ладану. Ковен чекає. Вони не поспішають — і саме тому це ще гірше. Їхня впевненість, їхнє мовчазне переконання, що я вже належу їм, ріже мені по шкірі холодом.

Я опускаю очі на Книгу.

Її вага — не лише фізична. Вона осіла в мені, мов камінь у воді, змінюючи течію думок. В ній — щось глибоке, прадавнє. І вона у мені. Але я не можу спитати в неї, не можу отримати просту відповідь: що правильно?

Бо щось у мені вже знає.

Я не можу їм довіряти.

Вони пропонують мені силу. Можливість врятувати Дем’яна. Можливість знищити Роана. Але… для чого їм це? Що вони не договорюють? Що втрачу я?

Я згадую погляди, якими вони обмінялися, коли побачили Книгу. Те, як стислися їхні щелепи. Не благоговіння — жадоба.

Вони не очікували цього. І тепер вони бояться втратити мене. Не тому, що турбуються. А тому, що я стала небезпекою. Непідконтрольною.

Я підозрюю: вони хочуть використати мене. Використати мою силу, що розквітає, моє минуле, яке я ще не пам’ятаю повністю, проти Роана. Але що, якщо вони такі самі, як він? Що, як у цій грі жоден із гравців не чистий?

І що, якщо я дозволю їм — втрачу себе остаточно?

Тиша довкола натягується, мов тонка плівка. 

І раптом — я розумію. Усе надто тихо, надто зважено, надто переконливо. Як пастка. Я не можу втратити себе. Я маю сказати це вголос. 

Хтось уже хоче заговорити знову, та я випереджаю:

— Ні.

Мій голос розтинає простір. Він не гучний, але чіткий, твердий.

— Я не приєднаюся до вас. Не зараз. І не потім.

Кілька фігур у каптурах порухнулись. Одна з відьом — молода — зойкнула, але Найстарша підняла руку. Її погляд — крижаний:

— Ти не усвідомлюєш, що відкидаєш.

— Усвідомлюю, — відповідаю я. — І саме тому відмовляюсь.

Мені страшно. Нестерпно страшно. Але я тримаюсь.

— Я не ваша зброя. Не ваша обіцянка майбутнього. І не ваша тінь. Якщо я почну діяти, як ви, — хитрощами, натяками, жертвуючи чужим заради вигоди, — я зраджу себе. А я не для цього пройшла все це. Я не втрачу себе.

Між нами — відстань. Але вона меншає.

Найстарша підходить ближче, на один крок. У її погляді — загроза.

— Ти зробила вибір.

— Зробила, — киваю. — І не шкодую.

Довкола збурюється магія. Повітря раптом важчає. Я відчуваю, як їхня сила починає згущуватись — мовби темна хвиля готується накрити мене.

Маїса різко вигинається, встає на лапи, шерсть наїжачена. В її очах блискає щось дике, невтримне. Вона кидає на мене короткий погляд — готова.

— Зараз, Маїсо, — шепочу.

Усе відбувається за мить.

Фамільяр кидається вперед — і простір розривається срібним спалахом. Я не чекаю. Розвертаюся, серце калатає в грудях, немов б'є в двері реальності, і кидаюся у ліс. Туман поглинає нас. Ліс — оживає навколо, хитає гіллям, шепоче. Маїса — мов дим, мов вогонь — поруч. Книга стискається до грудей. Я не обертаюся.