Небажаний спадок

13

Я так і не засинаю знову.

Тиша в кімнаті здається натягнутою, як струна, — достатньо лише доторку, і вона зірветься. Маїса дрімає поруч, але навіть уві сні насторожена. Її вуха час від часу здригаються, наче вловлюють щось, чого я не чую.

Я намагаюся відганяти нав’язливий шепіт. Його голос — тихий, обволікаючий, лагідний, наче мед на язиці. Він не кричить, не переконує — лише шепоче, наче сам собою:

Ти вже відчуваєш, скільки в тобі сили. Навіщо шукати відповідей у когось іншого, коли вони — в тобі?..

Я зціплюю зуби.

Навіщо благати? — Командуй. Навіщо страждати? — Візьми.

— Замовкни, — шепочу, хоча не знаю вже точно — кому.

Я не вірю навіть собі. Але й лише собі — бо більше нікому. Бо більше нема в кого питати правди. 

Я згадую сон. Темне «я». Його обіцянки. І розумію: це тільки початок. Вона — ще не повна. Але вже не просто тінь.

Мені потрібні відповіді. Не обіцянки. Не спокуси. Відповіді.

Священний ліс — єдине місце, де я можу знайти їх.

Доведеться прийняти пропозицію відьми. Іншого шляху немає. Без допомоги я не зможу врятувати Дем'яна. Мені бракує знань і сили. Хоч частина мене й противиться цьому. 

Тобі не бракує нічого. Ти вільна робити що забажаєш... Не стримуй себе. Візьми що по праву твоє...

Знову чую той шепіт, але намагаюсь щосили його ігнорувати. Й остаточно вирішую йти до ковену.

Хоч і не знаю точно, хто саме наштовхнув мене на це рішення — я сама, тінь, чи давня сила, що повільно підіймається з глибини. Але я заплющую очі, обережно торкаюсь Маїси думками й провалююсь туди — в простір між сном і волею, куди шлях мені відкритий, поки тіло спить.

Повітря зустрічає мене щільною вологістю, але тепер воно вже не здається ворожим — радше знайомим. Наче ліс, попри все, пам’ятає мене.

Я босоніж ступаю по м’якому моху. Волога земля тепла, мов приймає мене. Вона вбирає мої кроки, лишаючи за собою слабке світіння.

Високі дерева здіймаються до темного склепіння, але я вже не відчуваю страху. Їхні вузлуваті стовбури — не загроза, а сторожі. Мовчазні, вічні. Вони більше не тиснуть. Не ховають погрозу. Просто… є.

Тут як завжди ні звуку. Ні подиху вітру. Навіть серце, здається, мовчить — та вже не від страху, а від зосередженості.

Маїса з’являється поруч. Її тінь м’яко плине по мху, не залишаючи сліду. Вона нічого не каже — тільки поглядом дає знак, і я йду за нею.

Ми просуваємось повз гілки, що ніби самі розступаються, повз нерухоме коріння, що створюють арки та кола, повз каміння, поросле сріблястим мохом.

Це місце — не просто ліс. Це — жива пам’ять. Сутність, що дихає тінями.

Святилище, де все має значення.

Попереду постає арка. Та сама — стара, кам’яна, з рунами, які дихають. Я бачу, як вони спалахують легким світлом, ніби впізнаючи мене.

Я роблю крок — і туман розступається.

Попереду — знайома галявина. Кам’яний стіл у центрі. Тиша така густа, що здається — варто простягнути руку, і вона ляже на шкіру, як оксамит.

Але цього разу щось інакше.

Ніби хтось — інший, не з відьом — чекав мене тут. Іще до того, як я ступила за арку. Той, хто не з’являється при першому погляді.

Я вдихаю. Серце знову починає битись швидше.

Я хотіла відповідей. І маю бути готова заплатити за них ціну.

Озираюсь довкола.

На галявині — жодної живої душі. Кам’яний стіл у центрі порожній, мовчазний, обвитий тонкою вуаллю туману. Рукою торкаюся його шорсткої поверхні — і вмить щось ледь вловиме відгукується десь глибоко в мені. Наче слабкий дзвін у темряві, як серцебиття під водою.

Видихаю з полегшенням. Плечі мимоволі опускаються — ніби з мене зняли тягар, який я навіть не помітила, що несу.

Отже, не я відкинула ковен. Це вони не прийшли. Не вибір. Обставини. Можливо, знак.

Можливо… доля.

Я стою посеред галявини, і хоч ніхто не стежить за мною, я відчуваю, як тінь настороженості все ще лежить у моїй душі. Спокій поверхневий — він може зникнути в будь-яку мить.

Може, це і є підказка: відповіді слід шукати в іншому місці. Не тут. Не в них.

Бо скільки б я не переконувала себе в необхідності говорити з відьмами — щось усередині пручається. Незбагненне відчуття, що цей шлях не мій. Що, як тільки я прийму їхні умови, я переступлю межу, яку не зможу більше повернутися назад.

Може, це інтуїція. Може, внутрішній голос. А може — спогад про щось давнє, забуте, що кричить мовчанням, намагаючись мене зупинити.

Але розум тверезо каже інше.

Ти не маєш вибору. Вони єдині, хто знає, як витягти Дем’яна. Вони вже пропонували допомогу. Але… не без умов.

«Коли станеш однією з нас…»

Я мимоволі здригаюсь. Ті слова повертаються до мене, як лезо, що торкається шиї.

Я не можу прийняти цього. Не хочу. Але мушу.

І все ж… зволікаю. Відтягую момент.

Бо знаю: як тільки зважуся — більше не зможу назвати себе колишньою.

Я сідаю на край кам’яного столу. Маїса стежить за мною мовчки, її очі блищать у тумані, як світлячки. Вона нічого не каже, і я вдячна їй за це.

Тиша лісу — глибока, досконала. Але відчуття, що я тут не сама, не минає.

— Чому я повинна ставати кимось іншим, щоб урятувати? — шепочу сама собі. — Чому добро завжди потребує жертви?

Ніхто не відповідає.

Але, може, відповідь уже в мені.

Я закриваю очі. Занурююсь у власну присутність. Шепіт знову ледь торкається свідомості, та я не впускаю його. Я шукаю не його.

Я шукаю щось більше. Глибше. Те, що було моїм ще до того, як я дізналась про ковен, про Еліаса, про дар.

Те, що в мені — моє.

У цю мить туман ледь здригається. Ліс починає змінюватися.

Тиша тріскається, мов скло, — і щось невловиме проходить крізь дерева — наче саме повітря схиляється перед присутністю, якої не було щойно.

Я підводжу голову.

Попереду, просто на моховому ґрунті, з нічого — із темряви, що в’ється клубками в повітрі, з’являється книга.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше