12

Коли відьма йде, я не рушаю слідом. Не замикаю двері, не прибираю зі столу. Просто сиджу — тиха, порожня, мов залишилась одна оболонка.

Я прокручую її слова знову й знову — про Еліаса, про силу. Повільно, мов отруту, ковтаю їх. І кожен ковток — гірчить зрадою. Вони роз’їдають із середини: сумніви, натяки, розрив між минулим і теперішнім.

І тут… щось змінюється.

Свідомість натягнута, мов струна. І вона рветься — беззвучно, страшно.

Тиша навколо знову гусне, але вже по-іншому. Не зовнішня — внутрішня. У ній народжується шепіт. М’який. Низький. Занадто знайомий — як спогад дитячого страху. Ніби мій голос… але з чимось іншим усередині.

«Вони всі брешуть. Вони бояться тебе. Бо не здатні тебе контролювати. Але я — частина тебе. Лише я можу сказати правду.»

Я різко підводжусь. Серце б’ється, як скажене. Прислухаюся, але звуки побуту — лише тло. Шепіт десь глибше.

«Ти знаєш, що можеш більше. Відчуй. Відкрийся. Не стримуй себе…»

— Ні, — хрипло кажу. — Це не я.

Я метаюсь поглядом по кімнаті, ніби щось тут змінилося. Але все на своїх місцях. Усе звичне. І водночас — чуже.

— Маїсо? — гукаю подумки.

Фамільяр одразу з’являється — тихо, наче вже давно була поруч. Знову вмощується на моїх колінах, дивиться в очі.

«Я тут», — її думка звучить рівно, без паніки.

— Скажи мені… що ти відчуваєш про відьму? Про ковен? — запитую, щоб заглушити лякаючий голос в мені, — Її слова… те, як вона говорила про Еліаса. Це правда? Я мушу знати.

Маїса тягне носом повітря, злегка напружується, ніби згадує.

«Я не відчула прямої загрози чи обману. Вона була обережна. Але… глибше — темрява. Не твоя. Їхня. Її сила — стара. Мудра. Але не світла.»

— А Еліас? Що ти тоді відчула, коли він... коли врятував мене?

Маїса зводить голову, її очі мерехтять.

«Страх. Рішучість. Його біль був щирий. Але що за ним — я не бачу. Я не можу. Я створена не для цього. Я відчуваю суть сили, але не істину наміру.»

— То хто ж скаже мені правду? — виривається з мене. — Хто, якщо не ти?

Маїса мовчить. Не тікає, не відводить погляду. Але й не відповідає.

А шепіт усередині знову оживає.

«Правда — в тобі. Не шукай її ззовні. Зазирни в глибину. Я можу показати.»

Я притискаю пальці до скронь. Дихаю. Розділяю себе на шари: поверхневий, що тримається звичних дій — і той, що розсипається в безодні.

Так дивно проходить увесь день. Відчуття ніби я — фантом у власному тілі. Готую їжу, але не відчуваю її смаку. Переходжу з кімнати в кімнату — і не пам’ятаю, навіщо туди йшла. Час провисає, мов натягнута павутина між снами.

У дзеркалі — я. Але не зовсім. Очі ніби інші. Глибші. Чужі.

І шепіт не замовкає.

«Ти досі вагаєшся? — лунає з глибини. — Вони хочуть приборкати, підкорити собі твій вогонь. А я — хочу, щоб ти палала. Разом ми згоримо — і станемо єдиним — чистою силою.»

Це вже не просто голос. Це — тінь. Вона визріває в мені. Чекає.

Маїса не відходить ні на крок. Її тепло — як єдиний якір у морі, що захлинається ніччю. Але я вже знаю: цей день — початок.

Межа зміщується.

І темрява починає питати дозволу ввійти.

Цієї ночі я лягаю з відчуттям, що світ — більше не мій. Ніби щось тріснуло в самій основі реальності, й от-от розверзнеться безодня під ногами.

Маїса вкладається поруч, згорнувшись клубочком біля моїх грудей. Вона муркоче, але звук глухий — мов задушений невидимою завісою.

Заплющую очі — і провалююсь у сон, як у воду.

Спершу він — туман.

Сірий, важкий, липкий — наче попіл, розчинений у повітрі.

Я йду крізь нього, ледве розрізняючи обриси: дерева, спалахи світла, тіні... одна з них починає відокремлюватися. Іде за мною. Потім — попереду. Потім — всюди.

І ось вона постає прямо переді мною.

Моя постать. Мої риси. Але — викривлені. Очі — безодня, в якій тліють іскри. Волосся — немов з диму, а усмішка — холодна, незбагненна.

— Тебе більше нема, — шепочу. — Еліас знищив тебе.

Вона сміється — глухо, хрипко.

— Як знищити те, що ніколи не зникне? Те, що завжди було частиною тебе?

Я відступаю. Але куди б не рушила — вона йде поруч, тінню. Всі рухи — віддзеркалення. Але вона — не я.

— Я не ти, — кажу. — І не хочу сили, що приходить з темряви. Не такою ціною.

— Ціною? — вона схиляє голову. — Справжня ціна — слабкість. Вона забирає твоїх близьких, змушує коритись, ставить на коліна. Я пропоную інше.

— Ти — прокляття, — шепочу.

— Ні. Я — твоя свобода.

Світ навколо змінюється. Туман зникає. Ми вже в залі — чорному, порожньому, з високими склепіннями й кам’яною підлогою, що морозила ступні. У центрі — трон із чорного каменю. І вона, та що є мною, повільно сідає на нього.

— Уяви, Лано. Ти більше не жертва. Не пішак у чужій грі. Ти — сила. Ти керуєш ковеном, мстишся Еліасу за його лицемірство, підкорюєш Роана, рятуєш Дем’яна… і все це — без жертв.

Я мовчу. Серце б’ється тривожно, як в темряві перед бурею. В її голосі — отруйна правда. В її очах — спокуса. Я знаю: це пастка. Але водночас — знаю й інше.

Це я.

Моя частина. Пригнічена. Відкинута. Забута.

— Я не прийму тебе. Але й не знищу, — кажу тихо. — Ти не маєш влади наді мною.

— Поки що, — відповідає тінь і повільно зникає в темряві.

Я прокидаюся у повній тиші. Лиш Маїса уважно дивиться на мене, розбуджена ще до мого пробудження.

— Ти бачила? — запитую.

«Я відчула. Вона знову тут. Але ще не повна. Її можна стримати… або прийняти. Але ти не зможеш ігнорувати її довго. Це плата за силу, що ти носиш в собі.»

— Знаю, — прошепотіла я. — Знаю.

І вперше мені по-справжньому страшно. Не за інших. За себе.