11.2

— Його мовчання тебе не насторожило? — спокійно промовляє відьма, ніби говорить не перше, а продовжує думку, що вже давно висить у повітрі. — Він не розповів тобі всього.

Я напружено дивлюсь на неї, стримуючи бажання заперечити. Але мовчу.

— Загроза не в його іклах. А в погляді. У тому, як він дивиться на тебе — як на щось своє. Ти сама це відчула. Спершу — наче захист. А потім — наче власність.

Її голос не різкий, не обвинувачувальний. Він тихий, майже жалісливий. І саме тому пробирає до кісток.

— Він вимагав, щоб ти не бачилася з іншими людьми, тими хто дорогий твоєму серцю. Забороняв. Принижував. Залякував. І що — ти повірила, ніби це любов?

— Він не говорив ні про яку любов, — тихо кажу, відводячи погляд, — він... не говорив нічого прямо, не зізнавався. Але ж турбувався, як умів.

— Добре зрежисована гра. Ти сама заповнила порожнечі — саме так, як йому було потрібно. Не більше. 

Слова відьми звучать, як вирок.

І я починаю пригадувати сказане ним: «Я не можу сказати більше, ніж ти відчуваєш сама...», «Ми були всім і знову зможемо стати, якщо ти обереш...».

Пригадую як його голос зривався на шепіт, коли він казав, що світ — небезпечний, а я не розумію, з ким зв’язалася, що сила впливає на мене. Як він простягав до мене руку — ніби з почуттями, а насправді стискаючи обруч, що не дає дихати.

І як просто він пояснив усе це: «Я злякався, тому діяв грубо... Я просто тебе захищаю».

Тоді я прийняла ці слова. А тепер… вони звучать як добре вивчена роль.

— Але ж… — я ковтаю повітря. — Я бачила щось інше. У його домі. Коли торкнулася минулого. Ми були разом. А потім я відчувала… біль. Втрату. Я боролась. Я…

— Це не спогад, — м’яко перебиває відьма. — Це була пастка. Складна, майстерно створена. Він показав тобі саме те, що хотів. Те, що змусить твоє серце розтанути, а твою силу — відкритись.

Я завмираю. Сумнів повільно розправляє крила всередині. 

Видіння й справді виринуло у дуже влучний момент.

— І якби його не зупинили… — вона схиляє голову, — ти вже була б не з нами. Не собою. Лише інструментом. Його зброєю.

Я нічого не відповідаю. Бо в мені починає звучати інше видіння. Те, що вона показала мені.

Чорний ліс. Світ, що палає тінню. Моя інша я — сильна, непохитна, майже страшна у своїй владі. І Еліас… навпроти. Озброєний. Ворог. Його погляд — холодний, без сумніву. Ніби все вже вирішено. Його слова — як вирок, як межа, яку я не обирала.

І тоді я відчуваю, як усе в мені стискається.

Відьма бачить, як щось змінюється в моїх очах. І продовжує. Уже трохи інакше — тихіше, майже зі смутком:

— Ми втратили тебе. Ти віддалилась від нас… Пішла за ним. Твоя любов була щира. Але його — ні. Він знав, що робить. І робив це не вперше.

Я застигла. Вона не зводить з мене погляду.

— Ти принесла смерть. Не зі зла. З любові. Але твоя сила тоді розірвала межі. Рівновага впала. І щоб зупинити хаос… ми мусили відняти в тебе все. Пам’ять. Тіло. Навіть ім'я, яке колись було твоїм. І віддати тебе снам. Прокляттю. Щоб урятувати й тебе, і решту світів. Бо твоя сила це ключ до них.

Слова падають повільно. Одне за одним. Як краплі воску на шкіру. Вони не кричать — але печуть.

Я не рухаюсь. Навіть Маїса затихла. Її теплий бік щільно притиснутий до мого живота, але це не заспокоює.

— І ми шукали тебе. Ми чекали. Але ти не приходила. Не поверталась. Бо хтось… знайшов тебе першим.

Я закушую губу. Серце б’ється глухо, важко, мов камінь. Я не можу сказати, що вірю їй. Але і заперечити — вже не можу.

Я мовчу. У кухні — така тиша, що повітря здається застиглим, мов густе вариво. Але всередині мене — буря.

Я думаю про Еліаса. Про все, що між нами було. Його погляди завжди ховали тінь. Його слова — були наказами. Контроль, заборони, погрози…

Але поміж тим — щось інше. Моменти, коли він здавався світлим.

Коли вийшов зі світла, тримаючи уламок оберега, мов найдорожче у світі. Його очі тоді палали страхом. Він шепотів: «Я тут. Я тримаю тебе. Я не дам темряві тебе забрати.» І я повірила.

Це не було грою. Я відчула це. Я ж відчула...

Я раптово підіймаю очі на відьму.

— Якщо це була вистава, — шепочу я, — то як ти поясниш… те, що він мене витягнув? Те, що він сам ледь не розчинився у магії, щоб знищити моє темне відображення? Якби він хотів моєї сили — навіщо рятувати мене, коли я була на межі зникнення?

Вона не відповідає одразу. Її обличчя залишається спокійним, навіть співчутливим.

— Бо він зв'язаний клятвою захищати силу в тобі та й вправний майстер ілюзій. Завжди з’являється в тій ролі, яку ти підсвідомо чекаєш. Герой. Рятівник. Жертва. Довірений. Він грає в цю гру не одне століття.

Її голос м’який. Надто м’який.

— Повір, він знає, як розтопити серце. Навіть твоє. Щоб ти робила все, що потрібно йому.

Я стискаю кулаки. Хочу заперечити. Але слова застрягають у горлі.

А що, як вона права?

А що, як усе справжнє, що я бачила — було лише ретельно зрежисованою пасткою?

Я знову згадую його жорсткість. Його тиск. Його мовчання про минуле.

Згадую, як він зникав, коли я ставила незручні питання. Постійні недомовки.

Ні, — щось усередині мене протестує. Це не може бути вся правда.

Під думками — прірва. І я стою на краю.

Щоб не зірватися остаточно, я міняю тему.

— А Роан? — голос хрипкий. — Що ти знаєш про нього? Як мені врятувати Дем’яна?

Вона завмирає. Здається, її м’язи ледь помітно напружуються. Очі — блимають, бігають по моєму обличчю, ніби зважують, що сказати.

— Роан… він давно перейшов межу, — повільно вимовляє вона. — Те, що колись було в ньому людським, давно згоріло. Він жертвує всім, навіть собою, заради сили. І йому більше нічого не треба — крім влади.

Я слухаю її, але помічаю… Мить — і щось у ній змінюється. Погляд загус, мов тінь. Немов у голові клацнув замок: рішення.

Я бачу, як у глибинах її очей народжується задум. Майже невиразний. Але він там є.