11.1

Я прокидаюсь не від сну — від порожнечі, що стискає груди. Вона ще пульсує в мені, як тиха луна чогось надто великого, щоб вміститись у пам’яті.

Світ виглядає звичним, але дихає інакше. Тривога не розсіюється, вона щільним шаром лежить під шкірою.

Я досі не розумію, де пролягла межа — чи я справді прокинулась, чи просто вислизнула з одного світу в інший, залишивши за собою слід.

Дзвінок у двері.

Раптовий, різкий, він розтинає повітря пронизливим звуком.

Я здригаюсь. Серце пропускає удар.

Стою на місці кілька секунд, дослухаючись. Маїса — тиха, але не тривожна. Це трохи заспокоює. Я змушую себе вдихнути глибше.

Може, сусід? Хоч майже ніколи з ним і не бачилась. Листоноша? Дітлахи, що бавляться? Варіанти здаються надто простими після того, що я щойно пережила — але я чіпляюся за них, наче за щит.

Ще один дзвінок. Не наполегливий, але точний. Рівний.

Я підходжу до дверей, обережно — без шуму, не дихаючи на повні груди. Заглядаю у вічко.

На порозі — бабуся.

Низенька, акуратна, у в’язаній накидці, з м’якою усмішкою. Наче вирізана з книжки з дитинства.

Але я не знаю її. Вона не з цього будинку. Не з мого світу.

Відчиняю двері трохи, настільки, щоби бачити її краще — і щоби в разі чого встигнути зачинити.

— Добрий день, — каже вона лагідно. Її очі — сіро-зелені, дуже уважні. Занадто уважні.

Я вже хотіла запитати, чи вона не помилилась квартирою, коли її погляд ковзає по мені… і зупиняється нижче — на ключицях. Там, де палає на шкірі срібна руна — схована зараз під кулоном, але ніби живе власним життям. Це те, що не повинен бачити ніхто.

І вона промовляє:

— Не варто ховатися. Символ твоєї сили — не пляма, а печать. Простір людей його не бачить, а від нас він не сховається. Навіть під оберегами.

Моє тіло ніби обдає крижаною водою, а тоді різко кидає в жар. Я перестаю дихати — на мить, що здається вічністю.

Очі бабусі спокійні, усмішка — та сама, майже добра. Але в мені здіймається хвиля напруження. Вона знає. Більше, ніж мусить.

Я стиха запитую:

— Хто ви?

— Твоя союзниця, — відповідає вона просто. — Якщо дозволиш. Маю до тебе слово. Його варто почути.

— Я вас не знаю, — кажу холодніше, ніж хотіла. — І не впевнена, що хочу знати.

— Мудро, хоч і не зовсім правильно… істина глибша, — вона трохи киває. — Твоя сила вже пробудила простір. Ми — це вже відчуваємо. Тому я тут. Лише з розмовою. Жодної загрози.

Я мовчу. У повітрі — нічого ворожого. Але це не заважає моєму тілу бути напоготові. Серце б’ється глухо.

Маїса з’являється позаду, зупиняється поруч. Її хвіст легенько сіпається.

Бабуся на неї дивиться — і посміхається ще трохи щиріше.

— Вірна. Це добре. Далеко не всім щастить на таких. Можна… я зайду?

Моя рука все ще на замку. Я вагаюсь. Внутрішнє «ні» б’ється крильми тривоги, але цікавість вже розквітає — тиха, настирлива. Щось в її голосі здається ледь знайомим і не дає мені відступити. 

— Якщо ви справді прийшли з миром… — кажу я повільно, — тоді заходьте.

Я відчиняю двері ширше.

Вона ступає всередину. Легко, мов у знайоме місце. Її кроки не звучать, але я чую кожен.

Настороженість не слабшає. Вона тримає мене в тонусі — як натягнута тятива.

І саме це — змушує мене слухати уважно.

Ми проходимо на кухню. Я вмикаю чайник, дістаю з верхньої полички печиво — те саме, що завжди зберігаю «про всяк випадок». Ставлю чашки на стіл. Весь цей процес — механічний. 

Навряд чи це доречно. 

Я наливаю чай для незнайомки, яка знає про мою руну більше, ніж я сама. Гостинність здається абсурдом — але це єдине, що тримає мене на поверхні.

Мабуть, я просто ховаюсь за звичними діями. Спроба втримати контроль, створити ілюзію: це просто стара пані, а не ще одна істота з іншого боку реальності.

Та ніщо не здається простим після тієї ночі.

Я кидаю погляд на гостю. Вона сидить рівно, спокійно, руки складені на колінах. Її поза — майже церемонна, занадто спокійна, як для чужої людини в моєму домі. А в очах — щось болісно знайоме. Ледь вловиме, як присмак сну після пробудження. Жест, лінія губ, як вона тримає чашку…

Маїса вмощується навпроти неї, на край стільця, і пильно стежить. Вона не шипить, не роздуває хвіст. Але її увага — напружена. Я намагаюсь подумки запитати: 

— Хто вона? Що ти відчуваєш? — Та відповіді немає. Лише тиша — густа, напружена, ніби Маїса щось знає, але не хоче сказати. І від цього тривога лише зростає.

Я закінчую метушитися з посудом і сідаю навпроти.

Маїса відразу стрибає до мене на коліна. Тепла, важка, мов оберіг. Її очі не зводяться з бабусі. Спостерігає. Готова до всього.

Ми мовчимо.

Я витримую хвилину, дві — і здаюсь.

— Хто ви?

У відповідь — лукава, майже грайлива посмішка. Наче їй знайоме моє нетерпіння.

— Ми з тобою вже бачилися, — відповідає вона лагідно. — Ти сама приходила до мене.

Я насторожено хмурюсь.

— Коли?

— У священному лісі.

Ці слова б’ють, мов розряд. Хребет стигне, шкіра покривається мурахами. Внутрішній спротив — марний. 

Я вже знаю.

У свідомості спалахує образ: постать у чорному, обличчя закрите каптуром і серпанком. Найстарша відьма ковену. Я тоді так і не побачила її як слід. Але… ці очі... посмішка...

Це вона.

Вона бачить, як я нарешті впізнаю, і її голос стає м’якшим, але не менш проникливим:

— Я хотіла розповісти тобі більше. Але ти ще не була готова. Ми не встигли. Та час — річ примхлива. І він знову привів нас до цієї розмови.

Я ковтаю повітря. Горло пересихає.

— То ви… одна з них?

— Я була… і залишаюсь. Відьмою, сестрою. Не ворогом. Прийшла не для того, щоби тягнути тебе кудись. А щоб відвернути від прірви. Бо той, до кого тягнеться твоя сила — він несе не лише загрозу тобі, а й усьому, що навколо.

Вампір. Еліас.

Це слово не звучить. Але воно вже тут. Між рядками. В мені.