7.2

І в цю мить двері розчахнулись.

Вітер, немов буря, увірвався в кімнату разом із Еліасом.

Його очі палали, голос пролунув, як грім:

— Не смій її торкатись!

Темрява вмить завмерла. Незнайомець не озирнувся, але щупальця тіні зникли, наче їх ніколи не було. Він не виглядав наляканим, лише злегка розчарованим.

— А ось і наш господар, — промовив він, розвертаючись повільно, мовби не бачив загрози. — Дивись, що ти зрощуєш, Еліасе. Вона вже дихає полум’ям.

— Вона не твоя справа, — Еліас стояв між мною і незнайомцем. Його тінь мовби розширилась, розпласталась по підлозі, а з-під шкіри пульсувало щось надлюдське. — Ще один крок — і я забуду про мирні наміри.

Незнайомець відступив. Не переляканий. Швидше... заінтригований.

— Як цікаво. Ти так ревно її захищаєш... Ви обоє мене захоплюєте. — Він поглянув на мене востаннє, довго й проникливо. — До зустрічі, відьмо. І наступного разу… я не дам тобі захиститись.

І зник. Просто розчинився в тінях, які ковзнули в стіни, забравши його з собою.

Кімната затихла.

Я опустила руки — вони все ще світилися, тремтіли, але жар поступово згасав.

Еліас повільно обернувся до мене. Його обличчя було похмуре, але в очах — не лють. Щось інше. Невимовне. Занепокоєння?

— Ти впоралась, — сказав він. — Але ти ще не розумієш, чию увагу привернула.

Я тремтіла. Увесь мій організм досі гудів від магічної напруги, серце билося десь у горлі. Я мимоволі обійняла себе руками, намагаючись хоч якось заспокоїтись. Я перевела погляд на Еліаса — він стояв мовчки, не відводячи від мене погляду.

— Хто це був?.. — прошепотіла я. Голос зрадницьки тремтів. — Як він опинився тут? Це ж твій дім, хіба ні?

Еліас не відповів одразу. Здавалося, він зважував, що саме сказати. Потім зробив крок до мене — обережно, не як хижак, якого я боялась, а… інакше. Його погляд став м’якшим, ніж я колись бачила.

— Це… мій дім, але й не зовсім, — сказав він низько, — тут є проходи, старі зв’язки, які я ще не встиг замкнути. І деякі… знають, як ними скористатися. Особливо ті, хто вже був тут колись.

— Тобто він приходив сюди раніше? — Я напружилась, погляд знову метнувся в куток, де ще недавно світилися його очі.

— Колись. Але не з моєї волі, — голос Еліаса звучав глухо, напружено. — Його ім’я тобі нічого не скаже. Але якщо він проявив до тебе інтерес… — він зупинився, зморщив чоло. — Це все ускладнює. Набагато ускладнює.

Я хотіла ще щось сказати, але він раптом знову підійшов ближче. І перш ніж я встигла відступити, його рука торкнулась мого плеча. Легка, майже невідчутна — і зовсім не така, якою я уявляла дотик того, кого боялась.

— Ти тремтиш, — сказав він стиха. — Вибач. Я мав захищати тебе краще.

Я дивилась на нього, не в змозі відповісти одразу. Еліас турбується про мене? Після всього — його ігор, погроз, демонстрації влади наді мною?

Відступила на крок від нього, відсторонюючись.

— Я… впоралась, — нарешті вимовила я, більше для себе. — Я сама змогла його зупинити.

— Так, — кивнув він. Його очі затримались на моїх, і в них не було кпин, тільки… повага? — Твоя сила пробуджується швидше, ніж я очікував. Але це має і свою ціну.

Я ледь помітно похитала головою. Все ще не могла зрозуміти — що лякає мене більше: незнайомець у тінях чи ця несподівана м’якість у голосі Еліаса?

— Не дивися на мене так, — тихо додав він, — я не завжди той, ким ти мене бачиш.

Я не знала, як відповісти. Моя свідомість ще блукала в темряві, де палали червоні очі, але щось у його словах, у самому тому, як він стояв поруч… змушувало моє серце сповільнити біг.

На мить я навіть забула, що зовсім недавно захищалась від смерті.

Ми мовчали. Лише десь далеко за вікном поривчасто шаруділо віттям, і з кожним ударом у шибку я поверталась до тями. Я стояла посеред кімнати, досі обіймаючи себе, з розпачем шукаючи щось постійне — опору, пояснення, хоч трохи ясності. Маїса обережно терлася об мої ноги, її присутність була єдиною незмінною.

Еліас знову заговорив першим:

— Його звати Роан. У нього багато імен, але цим він користувався, коли востаннє проходив крізь цей дім.

— Роан… — я повторила подумки. У цьому імені звучало щось гостре, холодне, ніби шепіт сталі в темряві.

— Він колись був одним із тих, хто знає магію не як інструмент, а як частину себе, — продовжив Еліас, —Але… він пішов далі. Занадто далеко.

Я не перебивала, хоча в мені знову піднялась тривога. Еліас більше не здавався мені загадкою — він починав ставати кимось, хто теж має ворогів. І можливо, хто вже не такий непереможний, як здавалося.

— Що сталося? — обережно запитала я.

— Він зрікся себе — людського, магічного, будь-якого коріння. Залишилась лише жага влади. Безмежна. Порожнеча, яка поглинає все. — Еліас затримався з відповіддю, ніби зважував, чи варто продовжувати. — Він шукає тих, хто стоїть на межі. Тих, у кому спить сила, що може або пробудити його остаточно… або знищити.

Я вдихнула повітря, яке раптом здалось надто важким.

— Тобто… я?

— Можливо. Ти особлива, Лано. Не через силу — таких було багато. А через саму суть, що живе в тобі. І її ще не торкнулась темрява. Це… рідкість.

Я на мить заплющила очі, намагаючись осягнути все сказане. Моя сила, що прагне до темряви, але ще на межі. Роан. Колишній маг, тепер — щось інше. Хижак. А я — його здобич, чи зброя, чи…

— А ти? — раптом запитала я. — Чому ти його боїшся?

Еліас усміхнувся. Ледь помітно. Сумно.

— Бо колись ми були майже однакові, ми з одного світу. А потім я зрозумів, що є межа, яку не можна переходити. А він — ні. І тепер я бачу, що сталося з тим, хто відмовився від усього людського.

Ми замовкли. Слова зависли між нами, наповнені підтекстом і тінями минулого. Я відчула, як напруга потроху спадає, як дихання стає рівнішим.

Еліас поглянув на двері, потім — на мене. Його голос був тихий, але рішучий:

— Я залишуся тут. Пильнуватиму спокій твого сну.