6.3

Раптом повітря різко змінилось.

Темрява ворухнулась — наче щось у самій тіні прокинулось. З кутка, де ще мить тому не було нічого, вийшла вона.  

Руда, мов осінній жар, очі — зелено-золоті, як праліс.

Тиша здригнулась — і я зрозуміла, що вже не сама.

— Маїса… — прошепотіла я.

Кішка ступила вперед плавно й безстрашно, опустивши хвіст і пильно вдивляючись у Еліаса. Її спина вигнулась, шерсть настовбурчилась, а з горла вирвався глухий, загрозливий звук — не гарчання, а щось інше.

Еліас застиг. Його погляд повільно перейшов з мене на неї. Очі примружились.

— А тепер ще цікавіше… — мовив він тихо, вже без гри. В його голосі з’явилась інша нота — настороженість. Він повільно випустив мене з-під руки, ніби щось зважував. — Твоя кішка?

— Вона — не просто кішка, — відповіла я, ковтаючи повітря. — Вона — моя. І я — її.

Маїса зробила ще крок. Її очі світилися полум’ям. Вона була маленька — але стояла між нами, як страж.

Еліас посміхнувся. Не насмішливо. Радше… з інтересом. І з невдоволеним визнанням факту.

— Фамільяр, — сказав він задумливо. — Я мав здогадатись.

Він відступив на півкроку. Голос знову став м’яким — мов шовк на лезі.

— Цікаво… хто кого з вас обрав насправді, — вимовив Еліас, вдивляючись у кішку, мов у рідкісний артефакт, з посмішкою, що не знала тепла.

Маїса, не відводячи очей, стрибнула мені на руки, але не розслабилась. Її тіло було напружене, вуха трохи відведені назад, погляд — гострий, хижий. Її шерсть все ще стояла дибки вздовж хребта, а хвіст час від часу сіпався — як у дикої тварини, яка вирішила поки не нападати, але вже оцінила куди саме.

— Так швидко, — прошепотів Еліас, вже не до мене, а наче до себе. — Ти навіть не знаєш, що це означає. Але вже маєш зв’язок.

Він зробив кілька повільних кроків уперед, не відводячи очей ні від Маїси, ні від мене. Його рухи були плавні, беззвучні, мов у тіні.

— Більшість відьом витрачають роки, перш ніж фамільяр обирає їх. А ти… Ти щойно відкрилась цій силі, і вона вже прийшла до тебе.

Я відчула, як Маїса пульсує теплом у мене на руках — не лише кішка, а вогонь, який живе. Вона ще більше притислась до мене, видаючи глухий звук — попередження.

— Я її не кликала, — відповіла я рівно, хоча серце шалено билося. — Вона була поруч від самого початку. Вибрала мене ще до того, як я взагалі щось дізналась.

— Була поруч? — промовив він задумливо. — То це вона висмикнула тебе при першому знайомстві. Вже тоді...

Еліас нахилив голову на бік з напівусмішкою, розглядаючи мене з притиснутою до себе Маїсою.

— Що ти таке, Лано? Ким ти є насправді? — Еліас зупинився за кілька кроків, втупившись у мене так, ніби хотів здерти шкіру й зазирнути під неї.

Я мовчала. Бо сама не знала відповіді.

Еліас нахилив голову, примружуючись. Його усмішка була неквапною й майже захопленою.

— Ти розкриваєшся, мов тріщина в заклятті, що стримувало щось древнє. Щось… моє.

— Я не твоя, — прошепотіла я в черговий раз, стискаючи пальці в шерсті Маїси. Вона відповіла на це уривистим м’яким звуком, схожим на оклик підтримки.

Еліас нахилився трохи вперед, і його очі спалахнули на мить криваво-червоним.

— Ще ні. Але ти не розумієш — твоя сила вже притягується до моєї. Ти ж відчуваєш це? В тобі розгоряється полум’я, якого не було… і я — його іскра.

Він повільно провів пальцями в повітрі — між нами, не торкаючись. Але в грудях закололо, неначе щось у мені справді відгукнулося.

— Кожен ковток магії всередині тебе шепоче моє ім’я, — його голос був шовковий, небезпечний. — Це лише питання часу, перш ніж ти перестанеш опиратись і захочеш більшого.

Я зціпила зуби. Страх не зник — але тепер він не паралізував. Я боялась не його — себе. Бо частина мене хотіла вірити його словам.

Маїса випросталась, її хвіст обвив моє зап’ястя, ніби кажучи: я тут. Її очі світилися — вже не просто кішки. Вони дивились на вампіра не з ворожістю, а з викликом.

— Вона тебе бачить, — прошепотіла я. — І якщо ти спробуєш щось — вона не дозволить.

Еліас розсміявся. Спокійно, низько, мов сам нічний вітер.

— Бачити — ще не означає зупинити. Але… — він відступив, втрачаючи загрозливу напругу, неначе даючи мені простір, — мені подобається твоя впертість. Твої страхи. Твоя пристрасть до спротиву.

Він усміхнувся гостро, як лезо.

— Зробимо з тебе щось велике, Лано. Або зламаємо. Обидва варіанти — видовищні.

Він зник в глибині коридору так само тихо, як і з’явився, залишивши в повітрі присмак ночі та недомовленої загрози.

— Обирай собі кімнату й влаштовуйся зручніше. Тобі потрібно відпочити, — почула я згасаюче відлуння його голосу.

Я обійняла Маїсу міцніше і рушила вперед до «своєї» кімнати. Страх нікуди не подівся — але тепер він був мій. Як і цей вибір.

Я залишилась. Але на своїх умовах.

І навіть якщо це ще не мій світ — він уже має рахуватись із моїм вибором.

Я тут з власної волі це мій вибір, — намагалась переконати себе. — Еліас не має повної влади наді мною.

У відповідь щось ворухнулося в мені — сила відгукнулась теплим пульсом у грудях. Ще чуже відчуття — ніби в мені прокинулась невідома сутність. Але я навчусь її приймати. І використовувати.

Я залишалась напоготові в цьому домі, але виснаження давалося взнаки. Як би я не пручалася, сон був життєвою необхідністю.

Я кинула погляд на ліжко — як на ворога, з яким мене чекав новий запеклий бій. Зітхнувши, схвильовано притисла до себе Маїсу.

Мені потрібно поспати…

Та останнім часом, майже кожного разу, коли я опинялась у владі сновидінь, траплялось щось непередбачуване й лякаюче. 

А тут… у світі Еліаса, де сама межа між снами й реальністю стерта — що буде тепер?

Я хотіла ще трохи відтермінувати сон. І заговорила до своєї єдиної союзниці.

— Маїсо, чому ти прийшла? А як же збереження в таємниці нашого зв'язку? 

Я сіла на край ліжка. Маїса вмостилася навпроти, охопивши лапки хвостом, і пильно поглянула мені у вічі. Між нами промайнула знайома нитка розуміння.