4.2

Ми ще стояли біля столу з антикварними книгами, коли телефон у Дем’яна завібрував. Він машинально витяг його з кишені, глянув на екран — і одразу зморщив лоб. Дзвінок від когось, кого не можна проігнорувати.

— Вибач… — пробурмотів він і, відступивши на кілька кроків, відповів. — Алло? Так. Що сталося?

Я відвернулась, роблячи вигляд, що розглядаю палітурку старого роману, але краєм вуха ловила кожне слово. Його голос стишився, став напруженим. Тон змінився. Щось термінове. Щось серйозне.

— Зараз?.. Ага… Добре. Дайте мені п’ятнадцять хвилин. Я буду.

Він завершив розмову, ще кілька секунд мовчки тримав телефон у руці, а тоді повернувся до мене. В очах — вибачення, нерішучість.

— Лано… Мені треба йти. Щось сталося у відділі. Я не можу це проігнорувати.

— Звісно, — я одразу кивнула. — Все гаразд. Іди.

— Але… — він зробив крок ближче. — Я не хочу тебе залишати одну. Ти щойно почала... трохи дихати.

Я усміхнулась — сумно, але щиро.

— Саме тому йди. Не треба тримати все на собі. Я впораюсь. Справді.

— Ти впевнена?

Я кивнула. Поклала руку йому на передпліччя, м’яко, тепло.

— Я ще трохи погортаю книги і повернусь додому. Обіцяю. А ти йди. Якщо щось — я тобі напишу.

Він мовчав мить. Потім нахилився і ледь помітно торкнувся губами мого чола.

— Добре. Але тримай мене в курсі, — прошепотів. — Будь ласка.

— Обов’язково.

Він ще раз поглянув на мене — так, ніби хотів переконатись, що справді може залишити — і, нарешті, вийшов.

Двері книгарні тихо зачинились. Його кроки стихли. І я залишилась сама серед тиші, затишку й шелесту сторінок.

Сама — але вже не так, як учора. Щось у мені змінилось. Немовби шматочок світла повернувся туди, де була лише темрява.

Я глибоко вдихнула і взяла з полиці ту саму збірку поезій. З неї ще пахло старим чорнилом і забутими історіями.

Коли я перевернула сторінку, відчуття змінилося.

Наче хтось стоїть поруч.

Повітря стало густішим, прохолоднішим. Шкіра вкрилась мурашками ще до того, як я почула голос.

— Гарна книгарня. І милий друг, — прошепотів він просто над моїм вухом.

Я здригнулась і різко обернулась.

Він стояв за кілька кроків від мене, ніби з’явився з нічого — як завжди. Той самий незнайомець зі снів. Вампір. Демон. Ніхто з живих не міг з’являтися так тихо… і так відчутно.

Темний одяг, що ідеально пасував до його постаті. Волосся трохи розтріпане, мов вітер зіпсував гладкість. Очі — глибокі, хижі, темні, такі, від яких хочеться втекти… або залишитися назавжди.

— Я… — язик ніби примерз до піднебіння. — Ти не маєш бути тут.

— Але я тут, — його усмішка була хижою, ледь помітною. — І, схоже, вчасно. Ти добре проводила час з ним, Лано?

Він вимовив моє ім’я з дивним задоволенням, ніби смакував його.

— Це не твоє діло, — прошепотіла я, хоча голос зрадливо тремтів.

Він зробив крок ближче, і я автоматично відступила назад, врізавшись у край полиці. Деінде поруч хтось перегортав сторінки, але ніби крізь туман — навколо нас утворилася власна, замкнена бульбашка простору. Тиша між словами — напружена, як перед грозою.

— Я ж казав тобі, — його пальці ковзнули по корінцю книги біля моєї голови, не торкаючись мене, але було враження, що він доторкнувся до самої душі, — цей світ небезпечний. Ти — ще небезпечніша. І тобі більше не варто прив’язуватися до... людей.

— Він тут ні до чого, — вирвалося швидше, ніж я встигла зважити слова. — Між нами нічого немає.

Його очі спалахнули. І це не була радість.

— Даремно брешеш мені, Лано, — прошипів він, нахиляючись ближче, і я ледве втрималась, щоб не відвернутись. Його подих торкнувся шкіри, холодний, з ледь вловимим металевим присмаком. — Ти ще не усвідомила, що ми вже пов’язані. Я — частина тебе. Твоєї сили. Твоїх снів. Твоїх страхів. Я скуштував твоєї крові. Ти пробудила мене.

Моє серце закалатало — не від його слів, а від того, як сильно в них звучала правда. Фрагменти сну, чи, може, реальності — темрява, біль, його губи на порізі долоні, голос у вухах…

— Я не належу тобі, — прошепотіла я, більше собі, ніж йому.

Усмішка ковзнула його вустами. Спокійна. Переконана.

Він випрямився. У погляді — власність, бажання і щось… більше. Щось темне, що не знало меж.

— Якщо ти знову впустиш його у своє життя, — його палець ковзнув сторінкою відкритої книги, — він першим заплатить ціну.

Серце обірвалося.

— Не чіпай його. Він не знає. Він просто… добрий.

— Саме тому він не потрібен тобі, — м’яко, майже ніжно, прошепотів вампір. — Ти створена для іншого.

Погляд ще мить затримався на мені — голодний і цілковито впевнений у своїй владі. Його слова дзвеніли в повітрі — застереження, погрози, а в кожній фразі — упевненість, що я належу йому.

Я мала захистити Дем’яна. Він не повинен постраждати через те, що опинився поруч. І щоб це зробити — я мала якось зосередити увагу на собі.

Страх усе ще бився десь під ребрами, але разом із ним — щось нове. Роздратування. Гнів. Розуміння, що я не хочу більше бути лише тінню у власному житті.

Зробила глибокий вдих. 

— І що ж, — сказала я повільно, — ти знаєш про мене такого, чого не знаю я?

Він підняв брову. Усмішка стала ширшою — інакша. Без хижості. Чи то з подивом, чи з захопленням.

— Більше, ніж тобі хотілося б, — м’яко мовив він. — І менше, ніж я хотів би сказати. Ще не час.

— Звичайно, не час, — я зітхнула, намагаючись змусити голос звучати твердо. — Зате час погроз, як завжди, у розпалі. Хочеш знову залякати мене? Або тих, хто поряд?

— Лано…

— А може, спробуєш щось нове? Наприклад… відповісти на запитання.

Він завмер. На мить. І щось у ньому змінилося. Очі звузились, але в них не було гніву — лише уважна, хижа цікавість.

— О, тепер ти хочеш відповідей? — його голос був оксамитовий, глибокий, як нічне небо. — Я слухаю. Але обережно. Я не з тих, кого допитують.

— Добре, — я не відвела погляду. — Що ти знаєш про мою силу? І чому вона прокинулася саме зараз?