10.5

Я не маю права на емоції. Ані на страх, ані на розгубленість, ані на щось інше. Особливо на інше. Відштовхую все, що накотилось на мене, мов хвиля.

Лише одне зараз повинно турбувати мене.

— Дем’ян у небезпеці, — кажу твердо, хоч голос ще зривається. Але сила вже відчувається в мені — холодна, цілеспрямована. — Роан щось з ним зробив. Він… вже не просто людина. Його треба вирвати.

Еліас стискає щелепу. У його погляді — щось, чого він не говорить. Мить — друга — і голос лунає майже пошепки.

— Я попереджав. Ти — тепер його здобич. Це не рятунок, Лано. Це пастка.

Я дивлюсь йому просто в очі.

— Я не кину Дем’яна. Це все через мене.

— Ти не розумієш, — різко каже Еліас. — Він вже не той. Його зламали. Перетворили. І якщо ти сунешся туди зараз — буде двоє зламаних. Твоя сила потрібна Роану. І його не лякають жодні методи.

— Це не твоя справа! Він мій… — випалюю і запинаюсь. Швидко додаю, — я зобов’язана.

Я запнулась, не знаючи, хто тепер для мене Дем’ян. Щелепа Еліаса сіпнулась в цей момент.

— Зобов’язана? — його голос стає майже глухим. — А мені… ти нічого не зобов'язана, так?

Я стискаю кулаки.

— Ти зараз говориш не про мене. Ти говориш про себе. І про те, що не можеш контролювати.

— Я намагаюсь тебе захистити!

— Від кого? Від Роана? Від правди? Від самої мене? Чи від вибору, що тебе не влаштовує?

Його очі спалахують. Це болить. І я це бачу.

— Ти не бачиш, як тебе змінює все це! — шепоче він зриваючись. — Ти думаєш, що рятуєш, а насправді просто даєш тій силі керувати собою. Вона живиться твоїм відчаєм, твоїм болем!

— А ти просто боїшся! — голос мій зривається, тремтить від надміру. — Бо я не вибрала тебе. Бо я не така, якою ти хотів мене бачити! Я не та, якою була колись!

Магія рве мене зсередини. Вона вже не слухається. Пульсує під шкірою, як хижак, що врешті зірвався з ланцюга. Повітря тріщить, як лід під ногами.

— Я не ревную, — каже він тихо, але в голосі — тріщина. — Я боюсь тебе втратити.

— Тоді не заважай мені!

Світло — різке, нестерпне. Біль у скронях. Я не падаю — мене вириває. Реальність тріскається — і я вже не там.

Я кліпаю очима.

Сутінки. Тиша, така глуха, що дзвенить у вухах. Моя квартира — надто правильна, надто знайома, щоб бути правдою.

— Що?.. — прошепотіла я. Серце калатає. Груди здригаються від нерівного дихання. — Як?..

Я стою посеред кімнати, босоніж на паркеті. Магія ще пульсує в пальцях, але реальність — звична. Все на місці. Мій диван. Книга на столі. Годинник цокає.

Тут не було вибуху. Нікого не було.

Еліаса — немає.

— Ні… — я обертаюсь, дивлюсь у всі боки. — Еліас? Де ти?..

У тиші — шелест. І з тіні виходить вона. Кішка. Очі — вогники іншої реальності. Мій фамільяр. Моя межа між світами.

М’які лапи ступають беззвучно. Очі — світяться. Вона зупиняється переді мною й мружиться, ніби говорить: Нарешті ти вдома.

Моя напруга слабшає. Тіло здається важчим. Коліна гнуться. Я повільно опускаюсь на підлогу.

— Ти тут, — шепочу. — Добре. Добре...

Вона треться об мою ногу, а потім стрибає на диван, дивиться, чекає.

Я ще не розумію, що сталося. Але знаю точно — щось змінилось. І мені треба дізнатися що — поки ще не пізно.

Я збираю в собі залишки сили — крихти спокою, що ще пульсують десь під ребрами. Кімната наче дихає зі мною — стиха, обережно, ніби боїться мене розбудити вдруге. Я підводжусь, відчуваючи, як під ногами захитався паркет, і повільно сідаю на диван поряд із Маїсою. Її тіло тепле, м’яке, вона навіть не здригається — тільки ледь повертає голову, стиха мружиться. Очі сяють.

— Що трапилось? — питаю напівпошепки, наче хтось поруч спить, хоч у кімнаті ми самі.

Але голосу не треба. Її відповідь лунає просто в моїй свідомості — рівна, прониклива, ніби вона говорить не словами, а істинами, закладеними в саме серце.

«Ти побажала — і твоя сила підкорилася. Це не випадковість. Ти ключ, Лано. Скоро ти навчишся це контролювати. Твоя магія — зв’язок між світами. Ти можеш переходити туди й назад, коли забажаєш. Без дозволу, без обрядів. Ти — вільна».

Я затамовую подих. Ключ. Зв’язок. Це звучить ніби з чужого сну. Не про мене. Не про дівчину, яка ще вчора боялася себе.

— Але… Еліас?.. — ледь чутно шепочу.

«Ти замкнула його там. Коли перенеслась — твоя сила відділила вас. Той світ лишився по інший бік».

Я з жахом відчуваю, як реальність прослизає між пальцями. Слова Маїси стискають мене зсередини. Я не хотіла цього. Я не знала, що так можу. Він лишився там — а я… втекла?

— Ні… — вдихаю, стискаючи себе за плечі. — Я не тікала. Я хотіла лише…

Але закінчити не можу. Усередині — хаос. І лише одна думка, наче сталевий стрижень у центрі бурі, лишається незмінною.

Дем’ян.

Мені треба його знайти. Вирвати. Повернути. Він — у пастці, яку поставив Роан. І якщо я справді можу проходити між світами, якщо це правда — я повинна використати це.

Я повинна знати більше.

Як же мені бракує знань… Я шукаю їх у книгах, в чужих голосах, у поглядах, але ніщо не дає відповіді. А зараз мені потрібне одне — шлях.

Шлях до Дем’яна.

Ця думка тримає мене на поверхні ще кілька митей. А потім — у голові спалахує пульсуюча порожнеча, що розростається. Раптове виснаження накриває, тіло більше не слухається. Я хилюсь назад і не чиню опору. Все всередині відключається — від втоми, сили, того що сталося.

Світ змінюється — знову. Але цього разу не через магію. Просто я не витримала.

Маїса не зникає. Вона дивиться на мене, уважно, мовчки. Її очі пильні, майже людські. Вони проникають крізь втому, мов говорять:

«Я тут. Я стежу».

Вона вмощується поряд, притискається до мого стегна, її тепло заспокоює. Мій вірний захисник. Мій фамільяр.

Я засинаю не з миром — а з тінню на краю свідомості. Але поруч — вона. І цього разу я не сама.