10.4

Та я не мала вибору. Я не відступлю. Не тепер. Не після всього.

Але всередині — щось кричить: Не роби цього. Не тут. Не так.

Та ця частина — тиха. Інша, голосніша: врятуй його.

До біса обряди, до біса ковен, до біса навіть цей ліс! Хай він хоч тричі буде священним!

Я повинна врятувати Дем’яна.

Мій погляд — лише на ньому. Він був, мов уламок чужої реальності в цьому сновидінні, як привид з іншого світу. Сіра постать. Опущені плечі. Порожній, зламаний погляд.

Це був він, і не він водночас.

Еліас, ніби прочитав мої думки. Його погляд обпік — тривога, страх і ще щось, чого я не встигла розпізнати. На мить він завмер, наче сподівався, що я схаменусь. Але побачивши, що не стримаюся — рвонув уперед.

— Лано, зупинись! — голос його зболений, надривний, майже розпачливий.

Він кинувся до мене, намагаючись дістатися раніше, ніж магія прорветься, зупинити, втримати, обійняти хоча б думкою — але було пізно.

Маїса стрибнула, прочитавши мої наміри, але теж не встигла. Її примарна тінь розчинилась не діставшись до мене.

Я вже не усвідомлювала себе. В мені щось рвалося назовні — з серця, з кісток, з самої душі. Щось тріснуло. Не звук — тиша, яка розпалася на уламки. 

Магія піднялась з глибин, збурена страхом, болем і рішучістю, мов древній звір, розбурханий до межі. Вона вибухнула зсередини, мов нестримне джерело.

Її вже не зупинити...

В повітрі засвистіло, простір навколо здригнувся.

Дерева загули, мов під ударом бурі. Крони похилились, листя закружляло в дикому танці, хоч не було вітру.

Повітря згущувалось, темніло, як перед грозою. І в цьому хаосі — голос Еліаса, зриваючись на крик:

— Ти зруйнуєш рівновагу! Вони зупинять тебе! Зупинись, поки ще можеш!

Я почула, як він задихається — від зусиль, від страху, не за мене, а за те, ким я стану. Побачила, як він простягає руку — ніби зможе стримати мене тілом, схопити, вирвати з цього виру.

Його очі благали. Не веліли — просили.

Але вже було запізно.

Ошаленіла магія від мого страху, люті та рішучості, струменіла зсередини вируючим потоком.

Гул став нестерпним — з усіх боків, ніби саме небо стискалось.

Тінь, немов жива, ринула з-під ніг відьом. Потягнулась до мене — темна, в’язка, мов коріння, що виривається з-під землі. Воно схопило мене за щиколотки, руки, плечі.

Відьми не рухались — лише їхні обличчя затремтіли, розпливлись, стали не-людськими, голоси — високі, пронизливі, неземні, схожі на тріск каменю й рипіння древніх дерев.

Мені здавалося, що я чую не слова — а заборонене знання, щось, чого не можна було знати, і що, одного разу почувши — вже не забудеш.

І тоді — земля зникла.

Під ногами — прірва.

Усе в мені скручувалось у вузол.

Морок не просто тягнув — він ковтав.

Звук зник. Світло зникло.

Мій голос — задушений. Я кричала подумки, але не чула себе.

Навколо — нічого. Лише тиск. І порожнеча.

І в цій темряві — чиїсь кроки. М’які, обережні.

— Ти зробила вибір, — пролунав голос Роана, холодний і знайомий. — Ти кинула виклик, захотіла дізнатись усе. Тепер подивимось, чи витримаєш.

Переді мною розпалася тінь, як завіса.

І я побачила себе — іншу. Стою серед попелу, в руках — кривавий ніж. Позаду мене — руїни, обпалені тіла, згорілі квіти. Очі — чорні, як сама безодня ночі.

— Це — ти. Справжня. Без ілюзій. Без страху. Без жалю.

— Ні! — я прошепотіла. — Це не я!

— Кожна сила має ціну. І ти вже почала платити.

І тут — світло. Несподіване. Тепле. Наче вітраж пробився крізь пітьму.

Чийсь дотик.

— Лано, чуєш мене? — голос Еліаса, далеко, крізь воду й морок.

— Ти мусиш вирватись. Це ілюзія. Це пастка. Його сила підживлюється твоїм страхом.

Я затремтіла, спробувала вирватись.

Але перед очима спалахнув спогад про Дем’яна… його очі…

Його погляд крізь мене.

Це не він. Його тримають.

Його ламають.

— Врятуй його, якщо зможеш, — прошепотіла тінь, — але спершу… врятуй себе.

Я стояла на порозі самої себе.

Темрява навколо — не просто ніч. Вона дихала. Пульсувала.

І ось вона — я. Інша.

Чорне волосся розвивається, шкіра бліда, очі без блиску — мов затягнуті попелом.

Її усмішка — така знайома. Майже моя. Але ще ні. Не зовсім. І в цій посмішці не було болю. Лише холодна перевага.

У погляді — щось, що я бачила у своєму відображенні після втрат. Після зрад.

Це — не вона. Це я, якщо…

— Дивись, яка ти могла б бути, — сказала Вона. Голос — мій, але оголений від людського.

— Це не я, — прошепотіла я. Хоча не була вже певна.

Вона нахилила голову, вивчаючи мене, як хижак, що не квапиться роздерти здобич.

— Ні? Але хіба ти не бажала сили? Хіба не відмовилась від його щирих почуттів, щоб зберегти владу над життям і смертю? Хіба не відчуваєш, як потужно пульсує сила в тобі, коли боїшся? Коли гніваєшся? Зізнайся. Тобі подобаються ці відчуття...

Вона зробила крок до мене.

— Ми однакові. Я — твоя суть, без масок. Без жалю. Без слабкостей. Ти народжена не для жалості. А для влади. І ти це знаєш. Навіть якщо вголос заперечуєш.

Я затулила вуха — слова проникали всередину.

Це була якась частина мене, похована, заперечена.
Але вона була, і вона говорила правду.

— Я — не лише ти, — ледве мовила захриплим голосом. — У мені ще щось є. Світло. І сила це не тільки темрява. І він... він вірить у мене.

— Тоді доведеться змусити тебе обрати, — зітхнула Вона. — Залишайся тут і забувай, ким була…

Спалах світла.

Різкий, сліпучий.

Моя темна копія закричала — і зникла, мов розірвана тінь.

І з того самого світла — вийшов Еліас.

В його долонях — уламок оберега. Мій. Забутий. Загублений давно. Але він його знайшов. І тримав так, ніби це я сама.

Його магія тремтіла, мов останнє слово на вітрі. Він виглядав виснаженим, але очі палали — не люттю, а страхом.