10.3

Раптом — з ледь помітним поштовхом у повітрі — я відчула зміну. Краєм ока вловила рух: новоприбулі проходили під аркою, і серед них — він.

Роан.

Ім’я спалахнуло в свідомості, мов іскра у темряві, зриваючи з пам’яті кришталево чіткий спогад, ще занадто свіжий. Першу зустріч. Темряву, що дихала загрозою. Яскраво-червоне палахкотіння його очей. Байдужа посмішка, від якої холола шкіра. І — тіні.

Вони вирвалися з мороку одночасно з ним, сплітаючись у форми, що не належали цьому світу. Кинувшись на мене, вони випробовували межі — не сили, а виживання. Я пам’ятала: бій, відчай, спалах сили. Я вижила — всупереч усьому.

Тепер він зупинився на краю галявини, тіні знову стелились слідом за ним. Його погляд знайшов мій — і все навколо згасло на мить.

Погляди зійшлись. Час завмер — і щось давнє стиснуло груди.

Жодного здивування. Жодної посмішки. Його очі світились тим самим багрянцем, але зараз у ньому було менше загрози — і більше неприхованої цікавості. Він вивчав, наново випробовував.

«Ти виросла,» — ніби сказали його очі. «Але чи достатньо»?

Мене знову обдало тінню старого страху, але за ним прокинулось інше — гнів. Чому він тут? Хто впустив його в це коло? І головне — чого він чекає?

Я відчула, як рука стиснулась у кулак.

Еліас ступив уперед, перериваючи нитку між мною і Роаном. Його голос був тихим, але в ньому тепер звучало щось нове — насторожене, загострене:

— Він не мав приходити.

— Але він тут, — відповіла я, і сама здивувалась, як рівно прозвучав мій голос. — І ти це знав.

Еліас мовчав. А Роан зробив крок у коло.

І тут… щось у моєму полі зору змістилось. Я моргнула, і туман неначе сам розступився — і з-за спини Роана вийшов Дем’ян.

Я скам’яніла.

Ні. Ні, цього не може бути.

Моє тіло здригнулось, як від удару. Повітря стиснулось, грудна клітка — порожня. Думки закрутились у голові, мов шалений вихор.

Що він тут робить? Як?.. Чому з Роаном?..

Змарнілий, виснажений. Обличчя — бліде, натомлене. Той самий погляд, який раніше сміявся, тепер... тепер був порожнім. Його очі дивились повз мене. Крізь мене.

— Дем’ян?.. — ім’я задрижало в повітрі.

Я рушила вперед, забувши про Еліаса, про Роана, про Ковен, про відьму, яка досі спостерігала. Був тільки він.

Я ж пішла тоді… пішла, щоб вберегти. Щоб не втягнути. Рвала зв’язок, робила боляче навмисно — бо вірила, що якщо відштовхну, він залишиться живим. Залишиться в світі, до якого я вже не належала. Бо він був тим світлом, тим спогадом про колишню себе, що ще тримав мене на краю.

А тепер…

— Чому?.. — вирвалось у мене, майже не чутно, як тріснута нота.

Дем’ян зупинився, і я побачила, як його губи ледь рухаються. Ледь чутно, тремтячим голосом він сказав:

— Я… шукав тебе. Хотів врятувати. Знайти спосіб. Він… — Дем’ян кивнув убік Роана. — Він єдиний, хто відповів.

Його голос був слабкий. А очі — пусті, мов затягнуті сірим серпанком. І я зрозуміла: він уже не той, кого я залишила. Щось змінилось. Хтось його змінив.

— Дем’ян… — мої пальці здригнулись, хоч я ще не торкнулась його. — Подивись на мене. Це я. Лана. Я тут…

Але він не кліпнув. Не ворухнувся. Просто дивився крізь мене, ніби я — лише тінь.

Позаду нього пролунав знайомо-холодний, рівний голос:

— Сьогодні — день осіннього рівнодення. Я маю право бути присутнім, як і всі інші.

Роан.

Він виступив поруч, і навіть не дивився на мене — лише на Ковен, на арку, на відьму в центрі кола.

— Він прийшов за власною волею, — додав Роан говорячи вже мені. — Людина з серцем, сповненим любові, — хіба не така душа потрібна для рівноваги в час, коли межа між світами тоншає?

Його слова були безбарвні, але в них чувся натяк. Маніпуляція.

Я зробила крок ближче до Дем’яна, але раптом тіні, що стелились за Роаном, зрушили. Ледь-ледь, мов нагадування. Ненав’язлива погроза.

Я поглянула на Еліаса. Той стояв, мов камінь, мовчазний, зціплений. Але в очах його блиснуло — не просто настороженість, а щось глибше, особисте.

Я відчула, як напруга між ними затягується, мов туго натягнута струна.

Ревнощі? Так. І роздратування. Не до Роана — до мене, до того, що було до нього. Що, можливо, досі жевріло між мною й Дем’яном, навіть попри все, що сталося. Попри всі зміни.

Та Еліас — не той, хто дозволяє почуттям керувати ним. Він, здавалося, змушував себе не зірватися. Його погляд ковзнув по мені — швидкий, як порух вістря — і він зробив крок уперед.

— Роане, — коротко, сухо, майже крижано.

— Еліасе, — так само стримано, але з тінню насмішки.

— Нагадую, — продовжив Еліас, — сьогодні Мабон. Магія заборонена. І приводити сюди простих смертних — порушення. Це не їхній світ, і не їхній час.

Роан трохи розплився в усмішці, але очей від мого обличчя не відводив.

— Я лиш привів його, щоби виконати укладений договір, — сказав рівно. — Цей хлопець шукав тебе, Лано. З відчаєм, який пахне кров’ю. Коли всі відвернулися — він кликав. А я… — він злегка схилив голову набік, — я просто відгукнувся.

Говорив м’яко, майже лагідно. Але за кожним словом — гачок.

Він спостерігав за мною, як хижак спостерігає за птахом, що ще не зрозумів, у чию пастку потрапив.
Його погляд — колючий, темний, оцінювальний. Ніби я — артефакт, щось цікаве, рідкісне… але не людина.

І я зірвалася. В мені щось завирувало, як перекипіла кров. Всі страхи, весь біль, спогади про Дем’яна — живого, теплого, вільного — і цього Дем’яна, змарнілого, спустошеного…

— Що ти з ним зробив?! — мій голос прозвучав гучніше, ніж я хотіла. Гостро. Різко.

Щось прорвалося. Магія — дика, жива — вибухнула в мені. Майже вирвалась назовні, різко, без попередження, мов згусток вогню. Але я ще трималась.

Повітря стало важчим, ніби зарядженим. Суха трава біля моїх ніг ворухнулась, а листя на деревах зашелестіло, хоч вітру не було.

— Обережно, — тихо сказав Еліас, але не наближався.

Роан не злякався. Лише підняв брови — мовби зацікавлено, навіть з захватом.