10.2

Темрява впала — густа, мов завіса. І раптом я вже стояла босоніж на вогкій, м’якій землі. Повітря навколо було холодним, просякнутим вогкістю стародавнього лісу. 

Це мав би бути сон. Але тіло відчувало дотик холоду, кожну краплю вологи на шкірі.

Довкола здіймались ті ж самі високі мовчазні дерева. Їхні гілки невпинно тяглися до невидимого склепіння, а стовбури, вузлуваті й потемнілі, ніби зберігали пам’ять про щось, що пережило сам час.

Довкола панувала лякаюча тиша. Жодного зойку. Жодного шелесту. Навіть моє серце, здавалося, затихло, прислухаючись.

Попереду, крізь легкий туман, крокувала Маїса. Це вже не була звична кішка. Маїса скидалася на духа, виведеного з міфу: її рухи — повні первісної грації, очі — безодні без слів. А кожен дотик лапи до землі залишав м’яке світіння на моху, що повз довкола.

Я йшла за нею, не питаючи, не зупиняючись. Було відчуття, що як тільки я спробую заговорити — все зникне, розсиплеться, мов марево. Світ мовчав, і я вчилась мовчати разом з ним.

Туман згущувався. Ставав майже живим, обвиваючи мене, наче хотів сховати від решти світу. Але крізь нього почала виринати арка — знайома, поросла плющем, її камінь потрісканий, мов стара шкіра. Символи на арці тремтіли, мов у дотичному резонансі з моїм тілом. Вони шепотіли мені знайомі речі мовою, яку я забула.

І тоді я побачила його.

Еліас стояв по той бік арки, ніби чекав мене весь цей час. Його постать зливалася з темрявою, але очі — світлі, уважні — не давали мені оминути його. Жодного слова. Лише легкий кивок. 

Я мала безліч запитань, але жодне не підіймалося до вуст. Боялась, що він щезне, якщо заговорю. А ще більше — що відповіді вже поруч.

І я ступила під арку.

Коли я перетнула її межу, щось змінилося. Повітря стало густішим, аніж туман, наче перетинала межу не лише простору, а чогось глибшого — місця, де світло і темрява дихають разом.

— Я поруч, — тихо сказав Еліас. Його голос звучав інакше тут — м’якіший, глибший. — До кінця.

Ми пішли разом. Маїса зникла попереду, розтанула в мороці, але я знала — вона ще десь тут. Ми ступили на круглу галявину, де повітря було густим, наче настояним на магії. Кожен крок лунав, мов перший звук перед обрядами, які не можна повернути назад. 

Квіти, що росли просто з моху, тихо світилися фіолетовим світлом. Кам’яний стіл у центрі, все так само, зберігав свою безмовну силу. Символи на ньому вже не просто ворушились — вони пульсували. Наче чекали.

Навколо почали з’являтись постаті — одна за одною. Жінки, чоловіки, істоти, які не належали до людського роду, але не викликали страху. Від кожного тягнулась своя тиша. Свій зв’язок.

Ковен зібрався. Не люди — вогнище стародавньої сили, в якому кожна постать була окремою ниткою у тканині чогось незбагненно цілого.

Еліас не ступив за межу галявини, залишився біля краю. Його пальці ледь торкнулись моєї руки, мов знак підтримки — і дозволу йти далі самій.

Я зробила крок уперед.

У центрі кола, біля кам’яного столу, стояла постать у темному плащі. Її обличчя було сховане, але очі світилися сріблом. Коли вона заговорила, голос звучав одразу звідусіль:

— Лано. Прийшла твоя година.

Відьма не зводила з мене погляду. Її очі, що світилися тьмяним сріблом з-під каптура, наче бачили мене наскрізь. У повітрі повисла тривожна тиша — навіть нічний ліс завмер, затаївши подих.

— Я відчуваю, що ти вже щось пригадала чи тобі розповіли... Цікаво б почути, — повторила вона повільно, з натиском, — що саме розповів тобі той, хто веде тебе... зручною дорогою.

Мої плечі напружились.

— Він сказав, ким я була, — я змусила себе говорити рівно. — Про моє минуле життя. Про силу. Про те, що я була однією з вас.

— Так, була, — кивнула вона. — Але ким саме? І на чиєму боці стояла? Хто були твої союзники, а хто вороги? Що ти зробила, через що довелось закрити пам’ять і запечатати силу? Як саме ми втратили тебе на віки серед снів і проклять? — Вона зробила крок ближче, і земля під її ногами ледь здригнулась. — Чи спитала ти його про це?

Я запнулася, не знаючи, що відповісти.

— Бо ж він не брехав, правда? — продовжила вона вже тихіше, але з тією самою пронизливою силою. — Ні, ні... Він казав правду. Тільки правду, яку зручно було озвучити. Ти думаєш, він повів тебе сюди заради тебе? — Вона хитнула головою, і з-під каптура виднівся кутик уст — ледь помітна усмішка. — Скільки разів вампіри були союзниками відьом? А скільки — нашим вироком?

Я перевела подих і кинула погляд на Еліаса. Він зупинився за кілька кроків, не втручаючись, але його очі вже були прикуті до нас. Він щось чув. Він усе чув.

— Ти прийшла сюди шукати правду, — сказала відьма, знову зосередившись на мені. — І сьогодні ти її отримаєш. Але за правду завжди платять. Хочеш знати — готуйся нести тягар.

— Я не боюся, — відповіла я, хоч голос мій злегка здригнувся, — знання не тільки тягар, а ще й сила.

Вона простягнула руку — тонку, як гілка дерева, з потрісканими візерунками, наче зроблену з кори — і доторкнулась до мого чола. Я хотіла зробити крок назад, але не змогла. Вона тримала мене не рукою — силою, що струменіла від неї, як тіньова хвиля. Усе навколо спалахнуло.

Мить — і світ змінився.

Я стояла в тому ж лісі, але тепер усе палало. Не вогнем, а тінню. Світ був гіркий, просякнутий люттю і страхом. Поряд — не я. Інша я. Старша, впевнена, страшна у своїй силі. Біля неї — істоти, яких я не могла розрізнити, але від них ішла влада.

І серед них… Еліас.

Не поруч. Навпроти. Озброєний. Його очі — холодні. Його слова — вирок.

Моє інше «я» здіймало руки, і земля здригалась, наче її кістки тріщали від сили, що виривалась назовні. Навколо здіймалась буря — не вітру, а волі.

Я сіпнулась назад, вирвалась із видіння — і знову опинилась перед відьмою, вся в холодному поту.

— Це… — я не змогла закінчити. Серце гупало, легені судомно ловили повітря.

Вона промовила тихо, майже зі співчуттям: