6.2

Я не запитувала, куди мене веде Еліас, а він нічого не пояснював. Як завжди. Майже без відповідей, сам вирішував, що й коли мені час дізнатись, чи на що натякнути.

Ми йшли мовчки. Його кроки — рівні, розслаблені. Мої — напружені, ніби я щойно здолала прірву, і досі боялась озирнутись, щоб не побачити, що впала.

Світ навколо змінювався. Звичні вулички, парк — усе залишилось позаду. Ми звернули на алею, де ліхтарі світили глухо-жовтим, наче крізь плівку. Потім — вузький провулок, схожий на розріз у тканині міста. Я знала це місце, але водночас — ніколи не була тут.

Він ішов так, ніби мав ключ від кожної тіні. І кожна тінь визнавала його.

— Ми далеко йдемо? — запитала я нарешті, не стільки з нетерпіння, як просто, щоб почути власний голос.

— Майже, — відповів він, не поглянувши на мене. — Ти втомилась?

— Ні, — збрехала. Втомилась не тілом — всім іншим.

— Добре. Бо далі буде... трохи інакше.

— Інакше?

Він уповільнив крок, зупинився. Пильно поглянув на мене — і вперше за весь цей вечір я побачила щось нове в його очах. Не холод, не владу. А щось... ближче до попередження.

— Далі — мій світ, Лано. Не маска, не гра. Справжнє. Без прикрас.

— Ти думаєш, я ще маю ілюзії? — ледь посміхнулась я гірко.

— Думаю, ти ще маєш себе.

Його слова пробігли струмом під шкірою. Я навіть не зрозуміла, чи це турбота, чи попередження.

— І що станеться, коли я втрачу? — запитала тихо.

Еліас наблизився, зупинився зовсім поруч. Його рука торкнулась мого волосся, ковзнула до шиї.

— Тоді ти будеш повністю моя. Без опору. Без болю. Без меж.

Я не відвела погляду. Хоч і відчула, як десь глибоко все стискається.

— А зараз?

— А зараз — ти ще тримаєшся. І це… захопливо.

— Я пішла з тобою, але я не твоя, — мовила тихо, але впевнено.

Він тільки ледь посміхнувся і знову рушив уперед. А я — за ним. Я не знала, що чекає далі. Але з кожним кроком усе ясніше розуміла: зворотного шляху вже немає.

І хоч холод від нього пробирав до кісток, я не зупинилася. Мій вибір було зроблено — не розумом, а чимось глибшим, темним і невідворотним, як ніч, що огортала мене з усіх боків.

Повітря згустилось, важке, насичене металевим присмаком магії. Тіло відгукнулось миттєво — струм уздовж хребта, як попередження.

Мить — і ми вже були по інший бік.

Повітря змінилось. І разом з ним — усе навколо. Місто залишилось — але ніби переінакшене. Спотворене. Як стара картина, стерта й перемальована поверх. Форми були знайомі, але суть — інша.

— Вітаю вдома, — прошепотів Еліас, ніби востаннє стираючи межу.

Я стояла серед цього всього, затиснута між жахом і захопленням. Серце калатало десь у горлі. Шкіра вкрилась мурашками, дихання стало уривчастим.  Я відчувала, як у мені щось прокидається — не лише страх, а й щось глибше. Забуте. Заборонене. Своє.

— Це і є… твій притулок?

Еліас не відповів одразу, немов слухав не мої слова, а щось у повітрі. Його рука на моїй талії була холодною — як ланцюг, що не стискає, але тримає. Потім він заговорив:

— Це лише поріг, — він дивився на мене уважно. — Але всередині — більше, ніж ти можеш уявити.

— І там я знайду відповіді?

Він нахилив голову трохи набік, усміхнувся краєм губ.

— Залежить, які саме питання ти насмілишся поставити.

Я зробила крок уперед. І двері за нами зачинились. Звичайний світ лишився по той бік. Тепер ми були в реальності, де панував Еліас. І де мені доведеться з’ясувати, ким я насправді стала. І що у мені прокинулось разом із ним.

Світ магії впустив мене. Але чи виживу я в ньому — ще не було вирішено.

Ми зайшли до одного з будинків. На перший погляд, ніби у звичайний, але водночас — інший. 

— Тепер ти житимеш тут. Це віднині твій дім, — мовив Еліас, ніби вже все вирішено.

У мені щось стиснулося. Ці слова відлунювали, як вирок. Його голос був тихий, майже ніжний — але я відчула в ньому обіцянку, не запрошення.

— Ні, — я втримала тремтіння в голосі. — Я залишусь... але тільки доки не з’ясую, що відбувається. Доки не дізнаюся, що за сила в мені. І хто ці… інші. Ковен. Ті, що шукають мене. Ким вони мене вважають і ким я є насправді.

Я зиркнула на нього, не тікаючи поглядом. Його очі — темні, мов ніч без зірок — світилися легким відблиском зацікавлення.

— Я не твоя. Я тільки обрала піти з тобою. Ти для мене не господар. Ми — союзники. Тимчасові.

У кутиках його вуст ворухнулась усмішка — тіньова, спокійна, зухвала.

— Тимчасові союзники? — повторив він, повільно підходячи ближче. Його постать ковзала в повітрі без звуку, наче сам простір не наважувався його торкнутись. — І що ти зробиш, коли час мине? Повернешся туди, де на тебе чекає смерть?

— Ти не можеш знати, що чекає на мене там, — хотіла говорити твердо та голос зрадив, перейшов майже на шепіт.

Я невідривно дивилась в його очі, темні, як сама безодня відчаю.

— Мені подобається твоя зухвалість, Лано, — прошепотів він, опинившись зовсім близько. — Але ти забуваєш: ти — у моєму домі. І кожен його куточок дихає моєю волею.

Його рука знову торкнулась моєї талії — не силою, ні. Але в цьому дотику була повна контрольована загроза. Як кіт, що кладе лапу на спину миші й чекає, чи здригнеться вона. Він нахилився занадто близько.

— Ти тремтиш, — його голос став нижчим, хрипким, майже вкрадливим. — Не приховуй цього. Я ж відчуваю тебе. Твої думки, страхи, сумніви. Усе це звучить у тобі так гучно. Мені навіть не треба читати — досить слухати.

Я видихнула, повільно й обережно. Мене трясло зсередини, але я не дала собі відступити.

— Можеш слухати, скільки хочеш, — сказала я тихо, але чітко. — Це не означає, що я твоя. І не означає, що боюся тебе достатньо, щоб підкоритися.

— Ти ще не усвідомила, Лано, — його голос опустився до оксамитового шепоту, небезпечного у своїй лагідності. — Але вже майже належиш мені. Як це вже було колись...

Він знову стояв зовсім поруч. Настільки, що я могла відчути ледь вловимий холод його тіла, дивний запах — як гроза, як кров, як щось надто древнє для слів. Його рука ковзнула по моїй шиї, повільно, уважно — як хижак, що оцінює свою здобич.