10.1

Я сиділа на підлозі, підібгавши ноги, з відкритими догори долонями, що лежали на колінах. Навпроти — нерухома Маїса. Її очі світилися м’яко, але зосереджено, мов пронизували крізь шкіру думки.

Тепло повільно розгорялось у грудях — як перша іскра в нічному холоді. Воно ширилось, текло вниз по руках, пульсувало в пальцях. Я спробувала втримати його, зосередитись.

Не думай. Відпусти. Просто відчуй.

Але знову — сплеск. Як удар хвилі по скелі. Потік виривається з-під контролю. Світ тьмяніє, втрачає форму — і лишається тільки порожнеча.

Я рвучко вдихнула і відкрила очі. Все зникло. Навіть тепло.

Навпроти — погляд Маїси. Докірливий, мовчазний, майже материнський. Але голос у моїй свідомості був чітким і безапеляційним:

— Сила не піддається контролю, бо ти не зібрана. Ти — розсипана. Щоб керувати нею, потрібно відкинути все зайве. Зосередитись лише на ній.

Я зітхнула і відвела погляд у вікно. Похмуре небо нависло над дахами, наче чекало чогось.

Як мені сконцентруватися, коли в голові — вир?

Те, що сказав Еліас... Невже між нами справді щось було і він досі має почуття?

Те видіння після його слів — уривки, образи, голоси. Як розбитий сон, що тане, щойно прокидаєшся. Але відчуття залишались. Незбагненний потяг — мій, чи то сила говорить, чи щось інше. Щось більше.

Хто він? Хто я? Хто ми були один для одного і хто зараз?

Чи, може, це лише оманлива цікавість? Вампірська магнетика, сплетена з темряви та легенд. 

Я ж читала. Ми всі читали в сотнях романів, бачили у фільмах. Вічна краса. Небезпека. Пристрасть.

Але те, що я відчула… було занадто реальним, щоби списати на кліше.

І водночас — надто страшним.

І моя сила. Вона прокинулась без попередження. Наче давно чекала. Але на кого? На мене теперішню — чи на ту, ким я колись була?

Хто я?

Хто ворог, а кому можна довіряти?

Еліас? Ковен? Я сама собі?

Я схилила голову, охопивши її руками, заплющила очі. В мені все ще панувала тиша, що залишилась після сили. Не порожнеча — тиша. Пульсація десь у глибині.

Мене вкинули у вир — а я досі не навчилась триматись на воді. Потоки з усіх боків тиснуть, дна не видно. І жодного орієнтира, за що вхопитись, як не втонути.

Але щось у мені вже не шукає рятувального кола.

Щось нове, живе, тягне вниз — не топить, а кличе:

Пірнай. Глибше. Далі. Вглиб себе.

Я знову повернулась до реальності, повільно відкриваючи очі. Маїса спостерігала за мною — уважно, не моргнувши, мов вирізьблена з вогненного каменю. Її присутність була наче якір — спокійна, але незламна. Вона наполягала, щоб я тренувалась щодня. Щоб вчилася не лише відчувати силу, а й керувати нею.

До ночі, коли ми знову зможемо піти до ковену, залишилося кілька днів. І я майже весь час проводила в цій кімнаті — в тиші, з рунами, диханням, теплом, що то з’являлося, то зникало. Я намагалась зосередитися, відсікти зайве. Але думки вперто повертались до нього.

До Еліаса.

Спілкуватися з ним більше, ніж було необхідно, я не хотіла. Не могла. Ще не вирішила, чи вірити йому. Навіть попри те, що в мені щось відгукувалось на нього — глухо, глибоко, майже болісно. Наче стара пісня, слова якої забула, але мелодія ще жива.

Він казав, що день, коли ми зможемо повернутися до ковену, настане дуже скоро. Як і минулого разу — через сон. І знову проведе мене фамільяр. Маїса. Така ж незворушна, така ж мовчазна, така ж вірна.

Цього разу шлях відкриється на Мабон — день Осіннього рівнодення. День, коли світло і темрява зрівнюються, коли межі стираються, коли дозволено вільно з’являтись усім — і живим, і тим, що вже давно по той бік. У священному лісі відкриваються кола, і кожна відьма має право стати перед Зібранням.

Я намагалась не думати про майбутній візит, але хвилювання зростало з кожним днем. Воно стискало груди — не страхом, а очікуванням. Ніби стою перед дверима, за якими — відповідь. А може — безліч. Та чи справді я хочу їх почути?

— Ще раз, — прозвучав голос Маїси. Її очі м’яко світилися. — І цього разу — без сумнівів. Відкинь усе. Ти не мислиш — ти відчуваєш. Не контролюєш — ти дозволяєш.

Я повільно вдихнула, заплющила очі. І знову — темрява всередині. Спокій. Тепло. Потік.

Я пірнула.

Глибше. Далі. Вглиб себе.

***

І ось настав той самий тривожний вечір перед ніччю зустрічі з ковеном.

Повітря було насичене тишею — не звичайною, а тією, що стоїть перед чимось важливим, як затишшя перед бурею. Десь далеко вже заходило сонце, розрізаючи небо на золото і темноту. Осіннє рівнодення — Мабон — наближалося до своєї кульмінації.

Я зайшла до кімнати. Еліас сидів у кріслі, схилившись над старовинною книгою, пальці неквапом перегортали пожовклі сторінки. Від каміну, що горів поруч, його силует здавався вирізаним із нічної тіні. Коли я переступила поріг, він підвів погляд. Наші очі зустрілися.

Я на мить завмерла. В його погляді не було ані холоду, ані тепла — щось третє, те, чого я не змогла одразу вхопити. Зосередженість, тривога? Можливо. Але щось ще — те, що змусило мене ніби мимоволі затримати подих.

А в мені знову закрутився дивний вир почуттів. Я списала це на нервування перед зустріччю з ковеном. І, звісно, на ту його вампірську магнетику, про яку стільки написано — погляд, голос, мовчання, яке говорить більше за слова. Але страху, того первісного і стиглого, який я відчувала при перших наших зустрічах, більше не було. Лишилась обережність. І ще щось — тихе, глибоке, поки що неозначене.

— Хвилюєшся? — запитав він рівно. Його голос, як завжди, трохи хрипкий, низький, але зараз — м’якший. — Не варто. Я піду з тобою. І буду поруч увесь час.

Я злегка кивнула. Не знала, чи радіти з цього, чи навпаки — ще більше насторожитись. Його слова звучали, наче обіцянка захисту, але я вже не була тією, що бездумно приймає будь-яку протягнуту руку. Я досі не вирішила, чи можу йому довіряти. Чи він, як і решта, бачить у мені лише силу — знаряддя, яке можна використати.