9.1

Вранці кімната наповнилась м’яким світлом. Промені пробивалися крізь важкі гардини, запрошуючи до нового дня. Повітря свіже, з ледь відчутним ароматом трав — хтось, можливо, змінив трав’яні саше в кутку кімнати, а може це щось інше. 

Маїса сиділа на підвіконні, уважно стежачи за чимось за межами скла, але щойно я поворухнулась — обернулась до мене, мовчазна, пильна.

Я повільно сіла, провела пальцями по скроні.

Сон був химерним, але тіло нарешті відпочило. А розум — став ще пильнішим.

Я вже не могла ховатися у невідомості. Те, що зі мною відбувається, більше не здавалося випадковим чи тимчасовим. 

Я — не просто гість у цьому світі. Я — його частина.

І я більше не дозволю іншим вирішувати за мене, ким я є і що мені знати.

Відкинувши ковдру, я підвелась і наблизилась до дзеркала. Руна на моїй шкірі, хоч і ледь помітна, все ще пульсувала — не болем, а дивною впевненістю. Знак того, що щось в мені змінилось остаточно.

— Сьогодні, — прошепотіла я, — я дізнаюся правду. Від Еліаса. Від усіх, хто її ховає.

Маїса зістрибнула з підвіконня й підійшла ближче. Її очі світилися згодою — і підтримкою.

Я вдягнулась швидко, відчуваючи в собі нову твердість. Моя рішучість була гострою, як лезо.

Досить тіней. Досить півправд. Час почути все.

Камін у залі вже горів, коли я спустилася вниз. Світанкові промені змішувалися з теплим полум’ям, граючись на мармурових плитах підлоги. Еліас стояв біля вікна — його постать, злегка схилена вперед, здавалася не такою вже загрозливою. Він щось обмірковував, і не помітив мене одразу.

— Нам потрібно поговорити, — мовила я твердо, не заходячи до кімнати повністю.

Він обернувся. Очі — завжди глибокі, незбагненні — затримались на мені. Але цього разу я не відвела погляду.

— Про що саме? — його голос був рівний, але в ньому відчувався відтінок обережності.

Я зробила крок вперед.

— Про все. Про наш зв’язок. Про силу, яку я почала відчувати. Про те, що зі мною відбувається. І про те, що сказали мені ті відьми у сні чи не зовсім у сні... Вони говорили, що я мусила знати. Що я спадкоємиця... Що загублена між світом снів і прокляттям. Про що вони? Чого я не знаю?

Еліас мовчав. Лише очі його трохи звузились, ніби він обережно зважував, скільки саме сказати. Я зробила ще крок, вже зовсім поруч, відчуваючи, як у грудях гулко віддається власне серце.

— Я маю право знати. Не як дівчина, що випадково звільнила тебе. Не як твоя гостя. А як та, ким я є насправді.

— Ти ще не готова почути все, — промовив він після довгої паузи, але голос його звучав тихіше. М’якіше.
— Але ти права. Досить мовчання.

Він відступив на кілька кроків і сів у крісло біля каміну, жестом запрошуючи мене зробити те саме.

— Їхні слова — не перебільшення. Ти справді загублена між світами. Твоя душа... не належить лише цьому світу. Вона — зв’язок. Міст між снами, спогадами й тим, що було знищене. Ти — не просто носій сили. Ти — її джерело. Ключ. Але тебе було втрачено. Я не знаю чому.

У мені щось здригнулося. Я хотіла відповісти, але він випередив:

— Відьми хотіли нагадати тобі, ким ти була. Що колись, до прокляття, ти вже була однією з них. Частиною їхнього кола. І що твоя сила... була ключем до чогось більшого. До рівноваги. До відродження того, що було втрачено.

Я ледь дихала. В голові пульсувало безліч питань, але я вичавила лише одне:

— А наш зв’язок?.. Чому твоє звільнення пробудило мою силу?

Еліас затримав подих. Потім мовив, зовсім інакшим тоном — тихо, як сповідь:

— Тому що я був створений, щоб захищати її. Тебе. Ще до того, як усе розпалося. Ми... пов’язані давно. Це не випадковість, Лано. Це — частина давнього договору. Ти забула. А я — чекав.

Я не знала, що відповісти. Його слова звучали надто глибоко, щоби просто в них повірити… і надто справжньо, щоб їх відкинути.

І все ж, в його голосі була нота, яку я раніше не чула. Ніби між суворими реченнями промайнула… ніжність. Ледь вловима, мов подих. 

Можливо, мені вчора все ж не здалося?

Моя рука мимоволі торкнулася місця з рунічним знаком — він знову теплів. Відгукуючись на його слова.

Я мовчала, ще переварюючи все почуте, але нове питання вже назрівало.

— Тоді скажи… якщо ти був створений, щоби мене захищати… чому ж ти був ув’язнений? Вирваний з часу. Хто це зробив і навіщо? — мій голос трохи тремтів, але я не ховалась за сумнівами. — Чому тебе запечатали?

Тінь лягла на його обличчя. Не гнів, не страх — щось важче. Болісніше. Мов спогад, який він не хотів ворушити, але мусив.

— Бо я порушив клятву, — тихо відповів він. — Коли все руйнувалось, я мусив залишатись осторонь. Моя прив’язаність до сили — зобов’язувала мене стати проти тебе. Але я обрав інше. Я обрав тебе.

Його погляд ковзнув на полум’я в каміні, де жар мерехтів, відбиваючись у глибинах його очей, мов спогади про пожежі минулого.

— Я намагався врятувати тебе… до кінця. Але маги, які стояли за розломом між світами, побачили в мені загрозу. Ті, хто служив Прядильникам Долі. Вони вважали, що я став занадто… людяним. Що мої почуття — слабкість. І це могло зруйнувати все.

— Почуття? — я затримала подих, — Ти про що?

Еліас трохи опустив голову, майже непомітно. Потім сказав:

— Я не маю права казати більше, ніж ти вже відчуваєш сама.

Його слова опали на мене, мов сніг у полум’я. Не обпалили, але змусили тремтіти.

— Мене запечатали у вузол часу. Вирвали з реальності. І коли ти знову увійшла у потік магії — коли твоя душа прокинулась… моя клятва ожила. І я повернувся. Ти повернула мене. Але з того моменту світ знову змінюється. Бо ти… ти — не просто спадкоємиця. Ти — осердя старої магії.

Я сиділа мовчки. В голові мішались уривки чужих слів, згорілі сни, голоси, що шепотіли мені, і це дивне тремтіння в грудях, яке щоразу посилювалось, коли він говорив отак просто. Без захисту.

— То що тепер? — прошепотіла я. — Якщо я така важлива, і ти повернувся... то що буде далі?