8

Темрява огорнула мене м’яко, як тепла ковдра. Але замість спокою я опинилась у просторі, який неможливо було описати. Не світ, не кімната — радше безмежне міжчасся. Повітря тут пульсувало, ніби дихало. Кожен подих луною віддавався у моїх грудях.

Я стояла на тонкому скляному мості, що простягався над прірвою. Внизу клубочились тіні, ворушились, змінювались, шепотіли. Імена. Погрози. Молитви. Мої ж власні думки.

З темряви виросли постаті — безликі, прозорі. Вони схиляли голови переді мною, і разом із тим їхні обриси тремтіли від страху.

— Хто ви?.. — мої слова розчинились у повітрі.

— Ми — ті, хто чекав на тебе, — озвався один голос, старий і молодий водночас.

— Ти — Спадкоємиця, — додав інший, — але поки що спиш, Ліліано Зореносна.

Скло під ногами засяяло. З його глибини виринув знак — руна, яку я вже бачила в центрі столу ковену відьом. Вона світилась, ніби розпечене срібло, і коли я нахилилась до неї — увесь міст затремтів.

У ту ж мить небо розірвав тріск. Прямо переді мною з’явилось велике дзеркало. Але у ньому була не я.

Жінка, що дивилась з того боку, мала моє обличчя — та інше. Очі горіли сріблом. Волосся розвівалося, ніби у невагомості. Нижче ключиць, посередині грудей — той самий знак, але живий, пульсуючий.

Вона піднесла руку — і скло тріснуло.

— Прокинься... Пригадай, хто ти, — прошепотіла вона. — Прийми.

Я відчула жар у грудях. Сила — як потік води — ринула вгору, заповнюючи мене, не питаючи дозволу.

І саме в цей момент — я прокинулась. Вдихнула різко, розширеними очима вдивляючись у темряву кімнати. Еліас сидів на місці, нерухомий, тільки його очі — вже відкриті — пильно дивились на мене.

— Тобі наснилось щось, — промовив він.

Я мовчала. Серце билося в ритм тієї дивної руни, яку я бачила у сні.

— Сила прокидається, — прошепотіла я, більше собі, ніж йому.

Сидячи в ліжку, я ще важко дихала. Все в мені тремтіло — не від страху, а від чогось глибшого, давнішого. Погляд мимоволі опустився вниз, туди, де у сні в жінки горів знак.

Шкіра там по-справжньому пекла.

Я підвелась, підійшла до дзеркала біля каміна й відкинула пасмо волосся. Те, що я побачила, змусило мене завмерти.

На шкірі, біля самих ключиць, чітко світилася тонка срібляста руна — точнісінько така, як у сні. Вона не була схожа на татуювання. Вона жила. Пульсувала у такт моєму серцю, ніби була частиною мене.

І в ту ж мить — я почула голоси.

Шепіт з усіх боків. Наче хтось стояв просто за спиною, над самим вухом. Вони не лякали, але й не втішали. Розрізнити слова було важко, усе зливалося в мелодію без початку й кінця. Та одна фраза прорізала цей туман:

— Ти з роду тієї, хто розірвала завісу. В тобі — ключ.

Я заточилася й уперлася в стіну. Голоси затихли, ніби відступили, залишивши по собі лиш тривке відлуння.

— Лано? — голос Еліаса повернув мене в реальність. Він був поруч, але не торкався. Лише спостерігав, уважно і насторожено. — Що сталося?

Я повернулась до нього. Мої пальці все ще торкались до палаючої руни.

— У сні я бачила себе... але іншу. Вона… Вона залишила мені це, — я кивнула на знак. — А тепер я чую голоси. Вони щось намагаються сказати.

Еліас підійшов ближче. Його погляд затримався на руні, що тліла сріблом. В очах промайнула суміш, тепла й смутку, щось схоже на гіркоту давньої болючої втрати.

— Це давній знак. Символ сили, яку більше не носять. Але все відбувається занадто швидко. Якщо вона з’явилася… то хтось або щось пробуджує тебе.

— Я сама прокидаюсь, — прошепотіла я. І злякалась не цього — а того, що частина мене раділа.

Еліас ще мить дивився на руну, ніби щось зважував. Потім повільно відступив і сів на край ліжка. Погляд його залишався зосередженим, але тон став м’якшим, глибшим.

— У кожному світі, навіть у такому, як цей, є ключові постаті. Ті, кого доля обирає, навіть коли вони самі ще нічого не знають про себе. Ти — одна з них, Лано.

Я мовчала, дослухаючись. Мені хотілося почути більше, але одночасно я відчувала, як щось у мені спротивляється — надто швидко, надто багато.

— Цей знак, — він ледь кивнув на руну, — не просто прояв сили. Це печатка крові. Свідчення того, що твоє походження — не випадковість. Ти маєш у собі нитку старої магії, що її давно вважали втраченою.

Я стисла краї сорочки в пальцях. Слова наче мали вагу, яка осідала на плечах, хоч я досі до кінця не розуміла, що він має на увазі.

— І ця нитка… — він зробив паузу, — пов’язана з моїм родом. З моїм прокляттям. Зі мною.

Я підвела на нього погляд. У кімнаті стояла напружена тиша, в якій билося моє серце.

— Ти хочеш сказати, що ми... пов'язані? Навіть більше, ніж говорив до цього?

Еліас не одразу відповів. Лише поглянув на мене з тією дивною, майже нелюдською сумішшю спокою і тривоги в очах. І тоді, на мить — крихітну, майже непомітну — в його голосі промайнула ніжність:

— Я знав, що ти знову прийдеш… ще задовго до того, як ти ступила в цей світ.

Я завмерла. Чи це було зізнання? Пророцтво? Маячня?

Але далі він уже говорив твердо, стримано:

— Ти — не просто дівчина зі світу людей. І я не просто той, кого ти випадково звільнила . Ми ще не раз повернемось до цього… Але зараз — відпочинь.

Я кивнула, не впевнена, що готова почути більше. У мені ще лунав отой тон — тиха, незрозуміла ніжність, яку я, можливо, лиш вигадала… але яку хотіла запам’ятати.

Еліас знову вмостився в крісло, кімната оповилась тишею. Лише дерева шаруділи листям за вікном від кожного нового подиху вітру. Я лягла, намагаючись знову заснути, але сон не поспішав повертатися.

Думки гуділи в голові, наче рій збуджених комах.

«Ми пов’язані».

Його слова звучали в мені, мов відлуння старого закляття.

Що це означає? Звідки він знав про мене? Чому я? Чому саме тепер?

Я перевернулась на бік і міцніше загорнулась у ковдру, ніби намагаючись захиститися — не від холоду, а від істини, від себе самої.