7.1

Зрештою втома взяла гору над страхом бути беззахисною у ворожому світі Еліаса, і я заснула. Тривожно, уривчасто, немов балансуючи на межі сну й неспокою. Та навіть цей сон не тривав довго.

Я прокинулась рвучко — ніби хтось силоміць вирвав мене зі сновидінь. Вся в холодному поту. Серце шалено гупало, мов загнана пташка, що б’ється в пастці.

Я відчула на собі чийсь пильний, колючий погляд — саме це вирвало мене зі сну. Він був настільки реальним, наче хтось стояв зовсім поруч і вивчав кожен мій подих.

Маїса сиділа напружено, застигла, немов статуя, та її хвіст нервово смикався з боку в бік. Вона не зводила очей з темного кута кімнати, ніби щось там побачила. Захищала мене.

Я ковтнула повітря, змусила себе повільно піднятись і подивитись у тінь. І тоді помітила — у темряві щось мерехтіло. Два вузькі вогники. Очі. Вони світились моторошним червоним блиском, схожим на той, що я бачила в очах Еліаса. Але ці... були інші.

Глибші. Холодніші. Неначе погляд хижака, який вже вибрав здобич і чекає, коли вона перестане пручатись.

Моє серце стиснулось. Це був не Еліас. Я знала це. Відчувала це всією своєю сутністю.

Це щось інше. Сильніше. Смертельно небезпечне.

— І хто ж ти така, цікава дівчино? — пролунав з темряви низький, з хрипотою, обволікаючий голос. — Як ти потрапила в цей дім? Це… не твоє місце.

Слова повисли в повітрі, мов павутина — липкі, обережні, насторожливо тихі. Голос був надто спокійним, і в тому спокої відчувалась хижа напруга. Не схожий на Еліаса — не грайливий, не дражливий. Цей — холодний. Обраховуючий. Небезпечний.

Я вдихнула глибше, борючись із панікою, яка лоскотала в грудях. Він бачить мій страх. Відчуває. Насолоджується ним.

Але я вже не просто дівчина, що випадково опинилась у чужому кошмарі. Я відьма. Моя сила пробуджується — я відчувала її, наче жар у грудях, що тліє під шкірою. Я не дозволю собі бути беззахисною.

— Я не зобов’язана відповідати тобі, — сказала я рівно, хоч голос трохи тремтів. — І це тепер і мій дім, хоч тобі це й не подобається.

У тиші щось змінилось. Я майже відчула, як він усміхнувся в темряві — не доброзичливо, а з тихою розвагою.

— Вже цікавіше, — пробурмотів він. — Раніше ти тільки тремтіла… але тепер щось інше. Ти вже не така, як була. Смак твого страху… змінився.

Маїса приглушено зашипіла, все ще не відводячи погляду від тіней. Вона була готова кинутись, якщо я подам знак.

— Тож скажи, маленька відьмо, — його голос наблизився, хоч силуету ще не було видно. — Ти вже знаєш, що носиш у собі?

Я підняла підборіддя. Усередині мене ще тремтіло, але поверх того підіймалася рішучість.

— Я знаю достатньо, аби не дозволити нікому більше мене лякати.

І в ту ж мить, наче відповідаючи моїм словам, щось у мені спалахнуло. Теплий імпульс сили прокотився по тілу, розігріваючи кінчики пальців. Я знала — якщо він рушить, я відповім. Цього разу — по-справжньому.

З тіні поволі виступила постать.

Спершу — тільки силует. Високий, мовби вилитий з ночі. Потім — обличчя, яке мало б зупиняти серця. Ідеальне до образливого: точені вилиці, темне волосся, що м’якими хвилями спадало на плечі, повні вуста, застиглі у ледь помітній посмішці, і очі… Бездонні, криваво-червоні. Не злі — гірше. Байдужі. Неначе дивився на мене, як на цікаву іграшку.

Я ніби вдарилась об його погляд. Ноги похитнулись, і я мимоволі зробила крок назад.

— Ти… — видихнула я, не знаючи, що хочу сказати. Хто ти? Що ти? Навіщо ти тут?

Він зупинився за кілька кроків, не торкаючись світла. Проте я чула його — наче холод, що повз по шкірі.

— А я очікував більше, — промовив він. Голос все той же — шовковистий, хижий. — Еліас ніколи не впускає чужих просто так. Але ти… не схожа на його творіння.

Його губи вигнулись у посмішці, що не торкалась очей.

— Чи, може, він усе ж не зміг стриматись? Зробив щось своє… особливе? Хочу поглянути ближче.

— Не смій, — я стисла кулаки. — Я не належу ані йому, ані тобі. Я не чиясь річ.

Його брови злетіли.

— О, уже гарчиш? Як для новонародженої відьми — дуже мило. Але не забувай, дитино, ти ще не знаєш, чим насправді є.

Я зробила крок уперед — тепер уже свідомо, хоча серце все ще билося в горлі.

— А ти, схоже, дуже хочеш, щоб я боялась. Ти цим насолоджуєшся? — Я спробувала вловити в собі те тепло, що палало в мені раніше. І воно було. Живе. Наче хтось запалив іскру глибоко всередині, і вона чекала, щоб вирватись назовні. — Дарма. Я не боюся тебе.

Маїса встала, спина дугою, шерсть стала дибки, а очі палали срібним вогнем. Вона загарчала — звук дикий, незвичний для кішки.

— То побачимо, — прошепотів незнайомець.

І світ захитався.

Повітря в кімнаті раптом стало густим, як туман. Стало важко дихати, простір викривився, а з тіней знову почало щось повзти.

Але я вже стояла з розправленими плечима. Сила в мені відгукнулась — не покірна, не знайома, але готова до бою.

Усе сталося за мить.

Незнайомець більше не усміхався. Його риси різко змінились — стали жорсткими, нелюдськими. Очі спалахнули кривавим світлом, і він зробив крок уперед, не піднімаючи рук, але повітря згустилось, мов під ударами молота. Темрява позаду нього ворухнулась, набула форми — щупальця тіні з шипами потяглись до мене, мовби жадали розірвати на частини.

— Подивимось, чи справжня ти відьма, чи просто граєш у силу, — прогарчав він.

І в ту ж секунду тінь рвонулась.

Я інстинктивно виставила руки перед собою, навіть закричати не встигла. Щось гаряче й яскраве вирвалося з мого серця, пройшло крізь груди — й на долонях спалахнули вогники, як згустки світла, ніби крила блискавки.

Сила вдарила вперед. Не словами, не заклинанням — просто бажанням вижити. Захистити себе.

Тінь зіткнулась із магією, і пролунав вибух, мов зімкнулися грім і камінь. Незнайомець відкинув голову назад, його очі звузились — не від болю, а від несподіванки.

— Ну, що ж… — прошепотів він. — Вона дійсно прокидається.