6.1

Наступного дня, зібравшись із силами, я все ж вирушила на роботу. Кожен крок давався важко, наче я пробиралась крізь густий туман. У голові гули уламки нічних видінь, а тіло зрадницьки нило від безсоння. Я намагалася зосередитися, видати з себе бодай крихту користі — та марно. Вийшло лише роздратувати комп’ютер, зіпсувати звіт і випадково вилити каву на документи, які мені й так уже не вдавалось опрацювати.

До кінця робочого дня я дотягнула на автопілоті, мов приречена тінь. Врешті наважилась підійти до керівництва й попросити відпустку. Слова чомусь застрягали в горлі, та, на щастя, вигляд я мала такий, що, здається, говорив сам за себе. Начальник довго дивився на мене з виразом, ніби не знав, шкодувати мене чи відправити в ізолятор.

— Добре, — сказав він зрештою, зітхнувши. — Але сподіваюся, ти повернешся… зібраною.

Не знаю, що саме його переконало: моя нульова продуктивність, бліде обличчя чи темні кола під очима, — та й неважливо. Головне, що результат я отримала.

Я виходила з офісу зі змішаним відчуттям полегшення й тривоги. Принаймні тепер я зможу зосередитись. Нарешті знайду час, щоб дізнатись, що зі мною відбувається. Хто він. І чому все почалось саме тепер.

Дорогу додому я обрала через парк. Хотілось трохи провітрити голову. Та мене наздогнав Дем'ян.

— Лано! — Його голос пролунав з-за спини. Я спинилась, повільно обернулась.

Він ішов швидко, зосереджено. Обличчя стурбоване, брови насуплені.

— Ти як почуваєшся? — спитав, коли наблизився. — Я зайшов до тебе, але тебе не було. Ти не відповідаєш на повідомлення. Я вже...

— Все нормально, — перебила я тихо. — Просто хотіла пройтись. Побути на самоті.

— Саме це мене й хвилює, — м’яко відповів він. — Ти не та, що просто зникає. А тепер ніби тікаєш. Від чого?

Я заплющила очі, вдихнула глибше. Осіннє повітря холодило груди.

— Я не можу тобі пояснити, Дем’яне. Не зараз. Не це.

— Чому? — Його голос став трохи глухим. — Я хіба дав тобі підстави думати, що зраджу, осуджу, злякаюсь? Я поруч, Лано. Справді. Не просто словами. І ти це знаєш.

Я опустила погляд, втупилась у мокре листя під ногами.

— Саме тому я мовчу, — прошепотіла. — Бо боюся тебе втратити.

— Ти вже мене відштовхуєш, — відповів він тихо. — А я навіть не знаю, чому.

Він зробив крок ближче. Тепер ми стояли зовсім поруч. Я відчула тепло його долоні — він торкнувся мого рукава, обережно, як завжди.

— Я не ідеальний. Але я справжній. І я вже заплутався, Лано. Не тому, що хочу знати всі твої секрети, а тому що... я бачу, як тобі важко. І не можу просто стояти осторонь.

Я зціпила пальці в кишенях пальта. Голос зривався з горла, але я стрималась.

— Якби я могла сказати — я б сказала. Але є речі, які… якщо ти знатимеш, ти більше не будеш у безпеці. І я не можу цього допустити.

— А ти вирішила за мене? — його голос трохи зламався. — Можливо, я готовий. Навіть якщо це щось страшне. Якщо це про тебе — я хочу знати. Бути там. Підтримати.

Я підвела погляд. Його очі були повні — болю, рішучості й чогось ще. Ніжності. Справжньої. Він не грав. Не добивався.

— Я починаю ненавидіти себе за це, — зізналась я. — Бо я маю... почуття. До тебе. І водночас... мушу робити вигляд, що нічого немає. Бо інакше — ти постраждаєш.

— Дай мені вирішити, чи варте це ризику, — прошепотів він. — Я не дитина. Я дорослий чоловік, який... закохується. У тебе. Таку, якою ти є. Навіть з усіма тінями.

Мені стало важко дихати. Я відступила на крок — не тому, що хотіла втекти, а щоб не впасти прямо в його обійми.

— Я не можу вплутувати тебе в це. Що б ти не відчував — це не гра. Це справжнє. І небезпечне. Я вже зробила помилку, пустивши це у своє життя. Хоч навіть і не усвідомлювала цього. Не хочу, щоб і ти...

— Я вже вплутаний, — перебив він. — З того моменту, як побачив тебе того ранку — розгублену, мовчазну, але живу. Я не відійду. Навіть якщо ти не можеш мені всього сказати — довірся хоча б настільки, щоб не тікати.

Я довго мовчала. Лише шум вітру та шелест листя заповнювали паузу між нами.

— Я боюся, що як тільки зроблю крок до тебе — все розвалиться. Що темрява, яку я тримаю всередині, поглине і тебе, — прошепотіла я.

Дем’ян підійшов ближче. Його рука обережно торкнулась моєї щоки. Погляд — такий щемкий, такий відкритий.

— Ти не можеш бути темрявою. Ти — світло. Та й навіть якщо це все ж станеться — я знайду тебе навіть у темряві.

Я більше не могла говорити. Лише кивнула — ледь помітно, зі стиснутими губами, зі сльозами, які не дозволила собі випустити.

І тоді він просто обійняв мене. Не сильно. Не з наміром утримати — лише щоб дати мені відчути: я не одна.

І, стоячи в тому осінньому парку, серед мокрого листя та невимовного болю, я вперше за довгий час дозволила собі сховатись у чиїхось обіймах. Хоча б на мить. Хоча б до світанку.

Я заплющила очі, вдихаючи запах дощу і Дем’янової куртки. Ця мить була майже спокоєм — крихітним прихистком у хаосі.

Але тривожне відчуття знову стисло груди.

Спершу — холод. Ледь вловимий подих морозу на шиї. Потім — тиша. Глуха, неприродна. Вітер завмер. Листя перестало шелестіти. Птахи стихли. Ніби весь парк затамував подих.

— Що це? — прошепотів Дем’ян, відсторонюючись, але не встигаючи завершити рух.

— Не обертайся, — вирвалось у мене автоматично. Запізно.

— Ну чому ж не обертатись? — пролунав знайомий голос. Глибокий, холодний і насмішкуватий. — Ви так зворушливо виглядали разом. Не хотів заважати... але не міг втриматись.

Дем’ян різко обернувся, захищаючи мене собою. Я ступила на крок убік, стоячи між ними обома.

Еліас стояв у кількох метрах від нас, просто серед алеї, мов вийшов із темряви. Безшумно. Без попередження. Його погляд палахкотів небезпекою.

— Хто ти, чорт забирай? — Дем’ян заговорив першим, спина напружена, кулаки стиснуті. — І чому ти її переслідуєш?

— Ах, нарешті ти заговорив. — Еліас повільно ступив уперед, ніби смакуючи кожен крок. — Герой. Захисник. Милий, звичайний чоловік, який поняття не має, у що встряв.