Небажаний спадок

5.1

Квартира поволі огорталась темрявою. Вуличні ліхтарі кидали тьмяні відблиски на стіни, мов примарні тіні шепотіли крізь вікно. Я зібрала волосся у недбалий пучок, втомлено зітхнула і ввімкнула нічник біля ліжка — маленьке коло світла серед незвіданого.

Ніч більше не здавалася відпочинком. Вона несла з собою небезпеку. В останні кілька днів сон став схожим на провалля — те, що забирало спокій і повертало мене не саму.

Я сіла на край ліжка, огортаючи себе пледом. У серці щось стискалося — тривожне передчуття, що завтра знову щось зміниться. Що Еліас може з’явитись знову. Що я знову відчую той погляд, холодний і надто уважний, наче він бачить не тіло — душу.

Кішка Маїса нечутно стрибнула на ліжко й згорнулася клубочком біля мого стегна. М’яке, тепле тіло знайомо вібрувало від муркотіння — тихого, заспокійливого, як колись у дитинстві, коли світ здавався простішим, а страх — лише уявою.

— Ти хочеш сказати, що все буде добре? — прошепотіла, торкаючись шовковистої шерсті. Маїса відповіла легким потягуванням і вгніздилась щільніше.

Але що означає «добре», коли твоя сила прокидається без дозволу? Коли ти бачиш обличчя, які ніколи не забувала, хоча й не знала їх? Коли незнайомець у темряві знає твоє ім’я й каже, що ти — ключ?

Я дивилась у стелю, де в тіні лампи тріпотіли фрагменти світла.

Моя сила… Я досі не розуміла, звідки вона. Не знала, як нею керувати. Але відчувала, що всередині щось росте. І що далі — то складніше ігнорувати.

— Мені потрібні відповіді, — сказала вголос. Маїса навіть не поворухнулась. Мов знала: усе, що має статись — станеться.

Та де їх шукати? Може таки у бабусиних речах? Чи у старих книгах, які досі лякалась читати? У самому Еліасі, хоч він і небезпечний? А може, я маю знайти когось, хто знає більше про цей світ, ніж я сама — того, хто не лише спостерігає, а здатен допомогти?

Я заплющила очі, не сподіваючись на спокій. Але з теплом Маїси біля себе я  могла бодай спробувати. Коли прокинусь завтра — почну діяти.

Шукатиму. Вивчатиму. Навчусь.

Я дала собі тверду обіцянку: як би не було страшно — я більше не буду безпорадною.

Нарешті я заснула… Та сон не був спокійним.

Я опинилась у дивному місці — повітря довкола було важким, просоченим вологим туманом, що лоскотав шкіру й заповзав під одяг. І хоч я не бачила неба, відчувала — ніч не закінчилася. Але цього разу щось змінилось.

Я знала, що сплю.

Стояла босоніж на вогкій землі серед похмурого лісу. Високі, старі дерева здіймалися до невидимого склепіння, їхні стовбури були вузлуваті, темні, мов просякнуті століттями мовчання. Навколо не чулося ані звуку. Жодного птаха. Жодного подиху вітру. Навіть власного серцебиття.

Попереду йшла Маїса. Її силует був чітким, мов вирізаний з темряви — не пухнаста хатня кішка, а істота, що знала більше, ніж я могла уявити. Вона озиралась, перевіряючи, чи я слідую за нею, і кожен її крок залишав ледь помітне світіння на мшистому ґрунті.

Я йшла за нею, не ставлячи запитань. Туман стискався довкола, ніби світ хотів приховати від мене щось важливе. Але всередині, попри страх, жевріла впевненість — я маю бути тут.

— Маїсо… куди ти мене ведеш? — прошепотіла я, і мій голос згас, поглинутий деревами, мов його й не було.

Кішка зупинилася. Поглянула на мене очима, які тепер світилися м’яким сріблястим сяйвом. Вона нахилила голову, і я відчула — відповіді поруч. Варто лише зробити ще кілька кроків.

Попереду, крізь туман, почала вимальовуватись стара арка, поросла плющем. Камінь її був потрісканий, зі знаками, що здавались знайомими — ніби я бачила їх у снах і колись давно забутих сновидіннях.

Маїса спокійно пройшла під аркою. Я ж зупинилась.

Бо там, за нею, щось чекало. Не страх. Не ворог. А істина.

Про мене. Про нього. Про силу, яка досі лишалася лише відлунням.

Я зробила крок уперед.

І туман зітхнув, розступаючись.

За аркою відкрилась кругла галявина, застелена сухим листям і квітами, що світилися в темряві блідим фіолетовим світлом. Посеред неї стояв кам’яний стіл — старий, тріснутий, з вирізьбленими символами, що ворушились і змінювались, варто було лише кинути на них погляд.

Навколо столу сиділи жінки. Їхні фігури були оповиті темними накидками, а обличчя приховані легкими серпанками з мережива — мов зітканими з туману й часу. Вони не розмовляли між собою, лише дивились на мене — спокійно, пильно, з легким натяком на очікування.

Маїса мовчки зникла за моєю спиною.

Одна з жінок підвелася. Найстарша, з руками, що здавались дерев'яними, покритими ледь помітним малюнком кори. Вона говорила повільно, але її голос розрізав тишу лісу, мов дзвін у безвітряний день.

— Вітаємо тебе, новоявлена сестра нашого ковену, — сказала вона. — Твій прихід очікували. Відтепер ти — одна з нас. Частина кола, спадкоємиця древнього знання.

Її очі з-за серпанку світились, як жарини в попелі. — Назви себе, сестро, щоб ми могли вписати твоє ім’я у тканину сили.

Я ковтнула повітря. На якусь мить здалося, що ліс завмер у чеканні разом з ними.

— Лана… Лана Зорич.

Щойно я вимовила своє ім’я, у повітрі щось зрушилось. Старша відступила на крок, її рука здригнулась, і серпанок трохи зсунувся з обличчя, відкриваючи вуста, стиснуті здивуванням.

— Зорич… — прошепотіла вона. — Це ім’я... Воно змінилось, але залишилось впізнаваним. — Її голос став іншим — жорсткішим, глибшим. — Ти не просто новоявлена. Ти — спадкоємиця тієї, кого ми давно втратили. Кров від крові праматері, що зникла між світом снів і прокляттям.

І тоді всі жінки навколо нахилили голови. Не з пошани. І не зі страху.

З обережністю.

Бо вони знали щось, чого я ще не знала про себе.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше