4.1

Дзвінок у двері пролунав, коли я стояла біля кухонного вікна, тримаючи в руках чашку з холодною кавою, яку так і не випила.

Я знала, хто це, ще до того, як поглянула у вічко.

Дем’ян.

Він стояв із тим самим виразом — трохи стривожений, трохи впертий. Темне волосся скуйовджене, під очима — тіні недоспаних ночей. У руках — паперовий пакет із кав’ярні поруч. Моєї улюбленої.

Я відкрила двері. Не повністю — спершу лише на щілину.

— Привіт, — його голос був м’який. — Я… вибач, що без попередження. Але ти не вийшла на роботу. І не відповідаєш. Я подумав… Щось сталось?

Я глянула на нього. Уважні очі, теплі. Ніякого тиску — тільки щира тривога.

— Усе нормально, — відповіла я тихо. Занадто тихо. — Просто... погано почувалась.

— Я приніс тобі булочки. І каву. І, якщо чесно, не піду, поки сам не побачу, що з тобою все гаразд, — він намагався усміхнутися, але очі лишались серйозними.

Я вагалась. Хвилину. Дві. Потім відступила вбік, впустивши його.

Дем’ян увійшов, поставив пакет на стіл і швидко обвів поглядом кімнату. Я бачила, як він помітив мій вигляд — бліде обличчя, накинутий халат, байдужу ходу. Його брови зсунулись.

— Ти точно в порядку? — запитав він, уже трохи м’якше.

— Просто невдалий день був. — Я спробувала усміхнутися. — Перепрошую, що не попередила. Не хотіла ні з ким говорити.

— Але тепер говориш, — він підійшов ближче, обережно, мов боявся злякати.

Я мовчки кивнула.

Він дістав з пакета каву, розгорнув один із круасанів і простягнув мені.

— Їж. Я знаю, як ти забуваєш їсти, коли в тебе «просто невдалий день».

Я взяла випічку. Просто тому, що не хотіла, щоб він хвилювався ще більше. І… мені було приємно. Це тепло. Його присутність. Турбота.

— Знаєш, я думав, що ти мене просто ігноруєш, — Дем’ян усміхнувся самими куточками вуст. — Але… ти не така. Не зникла б просто так.

Я зітхнула, відвернулась і сіла на край дивана.

— Я… не можу пояснити, — сказала тихо. — Просто повір: зараз мені краще мовчати. Так безпечніше.

— Для кого? — м’яко запитав він, сідаючи поруч.

Я не відповіла.

— Лано, — він сказав моє ім’я з такою ніжністю, що мені защеміло в грудях. — Що б це не було, я тут. Я не тисну. Не вимагаю. Просто… я хвилююся за тебе. Це все.

Я підвела погляд. Його очі були повні турботи. І я знала — він каже правду. Не для того, щоб дізнатися більше, не щоб втрутитись. Просто… бути поруч.

— Дякую, — прошепотіла я. — Ти хороший.

— Зазвичай після цього люди додають: «але ми можемо бути просто друзями», — жартівливо мовив він, намагаючись розрядити напругу.

Я ледь усміхнулась.

— Сьогодні — просто друг, — відповіла я. — Але… залишайся, якщо хочеш. Просто посидь.

Він мовчки кивнув і вмостився трохи зручніше. Не наближаючись. Не порушуючи мого простору. Просто поруч.

І, вперше за весь день, я змогла зробити ковток кави.

— Знаєш, — озвався він кілька хвилин потому, коли ми обоє мовчки доїдали булочки, — іноді найкраще, що можна зробити після важкого дня, — це вийти на повітря. Пройтись. Без мети. Просто йти.

Я опустила погляд у чашку. На дні кави вже плавали крихти від круасана.

— Не знаю, чи я готова виходити, — зізналась я. — У голові туман.

— Саме тому й варто. Трошки світу ззовні. Свіжого повітря, — він нахилив голову набік. — Ми не мусимо далеко. Навіть просто до парку й назад. Я буду поряд.

Я мовчала, вагаючись. Частина мене хотіла лишитися тут — сховатись, знову загорнутись у ковдру й зробити вигляд, що нічого не сталося. Але інша — та, яку я майже не чула за останню добу, — тягнулась до світла. До чогось простого. До тепла.

До нього.

— Добре, — сказала я нарешті. — Але не довго. І… якщо я скажу, що хочу повернутись — ми повертаємось.

— Домовились, — усміхнувся Дем’ян. — Я зараз обм’якну від щастя, якщо не зупинюсь.

Я засміялась. Ледь-ледь. Але сміх був справжній.

— Дай мені десять хвилин, — я підвелась, повільно, але впевнено. — Хочу перевдягтись і… трохи привести себе до ладу. Не хочу лякати дітей на вулиці.

— Ти не виглядаєш страшно. Просто… як героїня фільму після катастрофи. Але в хорошому сенсі, — підморгнув він.

Я прикрила повіки, хитаючи головою, та пішла до спальні.

За дверима я спинилась на мить. Торкнулась пальцями холодного скла дзеркала.

«Вийти. Просто пройтись. Ти не зламаєшся.»

Я вдягла улюблений светр, той, що пахнув лавандою з останнього прання, і зачесала волосся у недбалу косу. Обличчя в дзеркалі було бліде, очі — трохи порожні. Але не зовсім. У них жевріла іскра.

Коли я повернулась до вітальні, Дем’ян уже стояв біля дверей, тримаючи моє пальто.

— Готова? — спитав він.

Я кивнула.

— Готова.

І ми вийшли. Удвох. Просто на прогулянку, яка, я сподівалась, допоможе мені втриматись на плаву.

Вулиця зустріла нас свіжістю після дощу — асфальт ще блищав під сонцем, що пробивалося крізь хмари. Люди проходили повз, але їхні обличчя були ніби розмитими — я помічала лише поруч себе тиху, стабільну присутність Дем’яна.

Ми йшли мовчки, але це мовчання не гнітило. Він не ставив зайвих питань. Просто іноді обережно торкався моєї руки — спершу лише кінчиками пальців, ніби перевіряючи, чи не відсторонюсь. Я не відсторонювалась.

— Знаєш, — сказав він раптом, — я завжди любив осінь. Але не цю — мокру, сіру. А ту, що з золотом у листі, з ароматом кориці в повітрі. Таку, яка ніби обіймає тебе.

— У мене вона завжди була... холодна, — відповіла я задумливо. — І самотня.

Дем’ян зупинився. Його пальці знову ковзнули по моїй долоні, і цього разу залишились. Теплі. Ніжні.

— Тепер вона може бути іншою, — мовив він. — Якщо ти дозволиш.

Я подивилась на нього. У його погляді не було ані поспіху, ані претензій. Лише очікування. Спокійне. Справжнє.

— Може, — прошепотіла я, ледве чутно.

Ми звернули з бульвару на тиху вуличку, і я вмить упізнала знайоме вітринне скло, вкрите афішами та пожовклими сторінками старих книг.