3

Наступного ранку я прокинулась різко, немов хтось торкнувся мого плеча — хоча у кімнаті, крім Маїси, нікого не було. Кішка сиділа на підвіконні й втуплено дивилась у нічне небо, яке ще не встигло повністю посвітлішати.

Її очі зловісно блищали у пітьмі.

— Що ти бачиш, Маїсо? — прошепотіла їй, але кішка не обернулась.

Ранок був дивно тихий. Не звичний, не буденний — щось в атмосфері змінилося. Тиша здавалася надто цілісною, немов усе навколо затамувало подих.

У ванній дзеркало було трохи запітнілим, хоч я ще не вмикала воду. І коли змахнула конденсат — моє відображення на мить… не повторило руху.

Я застигла. Серце пропустило удар. Але наступної миті усе стало на місце. Мої очі. Обличчя. Жести.

— Я перенервувала. Просто перенервувала, — пробурмотіла, намагаючись засміятись, але голос вийшов порожнім.

На роботу я так і не пішла. Хоча планувала. Відчуття, що щось висить у повітрі, не відпускало.

Тепер я вже точно впевнилась, це був не сон. Хоч як би не намагалась переконати себе, але світ уже не був тим самим. Та я не могла вкласти в голові все що трапилось. Я ж просто прокинулась в себе в ліжку після жахливого кошмару.

Як можливо, що той сон був реальністю? Я звільнила когось. Його. Древнього демона — чи вампіра. Він говорив про силу в мені. Але звідки їй узятися?

Мої батьки — звичайні. Бабусі й дідусі — теж. Ніколи нічого дивного. Якби в мені було щось таке, я б відчула. Хоч би щось підозрювала.

Та й я — звичайна. Була. Принаймні так думала.

Де мені шукати відповіді? Хто він, і що йому потрібно?

Говорив загадками. Сила, печать, пробудження...

І хоча його присутність лякала, він, здається, не хотів убити мене. Поки що.

У кімнаті раптово щось невловимо змінилося. Лампочка під стелею моргнула, наче від подиху вітру, хоча вікна були зачинені. Келихи на полиці тихо задзвеніли, і один із них тріснув, немов від внутрішнього напруження. Повітря стало важким, електричним, і я відчула, як воно тремтить разом зі мною. Лампочка спалахнула востаннє — і з сухим тріском лопнула, обсипавшись на підлогу дрібними осколками. 

Це було просто нереально. Якась маячня. Спочатку дзеркало, тепер — це.

Я розгублено дивилася на уламки скла, не в змозі поворухнутися, ніби на мить випала з реальності. Потім зібралася й вирішила: треба пройтись. Провітритись. Інакше — з глузду з’їду. 

Обережно обійшла уламки. Залишила як є. 

— Це відбувається не зі мною, — все ще намагалась відчайдушно переконати себе.

Коли вийшла по каву на розі, ще злегка дрижачи, випадково зачепила поглядом чоловіка, що стояв біля зупинки. І він подивився на мене з виразом… ніби впізнав. Ніби щось знав. Очі сірі, порожні. Він більше не зводив з мене погляду.

Я звернула іншим шляхом.

Прискорила крок.

Звернула ще раз.

Ті кроки за спиною не здавалися випадковими.

А коли дійшла до вузького провулка, то раптом відчула, як хтось різко схопив мене за руку й потягнув у тінь.

— Гей! Відпусти! — злякано закричала, але голос прозвучав глухо, наче його ковтнула стіна.

Чоловік не відповів. Його очі блищали, зіниці розширені, зі шкіри сипався попіл, наче він розсипався зсередини. Його пальці стискали зап’ястя все дужче, і тоді щось у мені… вибухнуло.

Раптово повітря навколо стало густим, електричним. Моє тіло — гарячим, наче наповненим вогнем. Від пальців у мене пішов різкий поштовх — невидима хвиля, що відкинула нападника у стіну. Той з глухим стогоном звалився додолу й більше не рухався.

Серце билося в горлі.

Я важко дихала. Мої руки тремтіли.

— Що… це було… — прошепотіла.

І в ту ж мить — з’явилась Маїса.

Просто з тіні. Як привид. І підійшла до мене впевнено, владно. Її очі більше не були просто котячими. Вони сяяли. Вони… світилися зсередини.

Кішка повільно поклала лапу на мою ногу й задивилася просто у вічі. Я ж заціпенівши, просто спостерігала за її діями. Ніби це все відбувалось з кимось іншим, десь, а не зі мною, тут і зараз.

І тоді я відчула, як усередині щось ніби стабілізується. Наче буря заспокоїлась. Моє дихання вирівнялось. Серцебиття сповільнилось.

Маїса м’яко муркнула.

І вперше я зрозуміла: це муркотіння — не просто звуки.

Це мова. І я починаю її розуміти.

Зв’язок був не схожий ні на що, що я коли-небудь відчувала. Не слова, не думки — радше відчуття, образи, емоції, що пульсували всередині мене разом із муркотінням. Я не чула Маїсу — я відчувала її. Її спокій. Її присутність. Її впевненість у тому, що я в безпеці.

Я все ще дивилася в її світлі очі, і мені здавалося, що я тону в них. І водночас — починаю згадувати щось… неусвідомлене. Наче ця частина мене завжди була поруч, просто я її не помічала.

А потім прийшло усвідомлення — миттєво, різко, як лезо по шкірі.

Хтось тільки-но на мене напав. Просто серед білого дня. Без причини.

Я різко озирнулася на місце, де впав чоловік.

Він лежав, неприродно скрутившись, наче маріонетка, якій обрізали нитки. І його шкіра… була сірою, майже попелястою. Як у мертвого, або — ні, навіть не мертвого. Як у когось, хто вже не зовсім людина.

— Що… Що це було? — прошепотіла я, відступаючи на крок. Коліна підкошувалися.

Я подивилася на свої руки. Вони ще дрижали, але тепер я відчувала в них щось інше. Тепло. Жар.

Силу.

Ні, це неможливо. Це була не я. Це не могло…

— Маїсо, що я зробила? — Голос зірвався. Я не знала, до кого звертаюся — до неї чи до себе.

Кішка підняла голову, мов підтверджуючи: це була ти. І водночас — я з тобою.

Я знову озирнулася на тіло. Воно вже починало тьмяніти, ніби розчинятися. Попіл, що сипався з його шкіри, тепер покривав бруківку під ним тонким шаром. І щось мені підказувало: якщо я зараз піду — його вже не буде.

Це не сон. Це не галюцинація.

Але як таке можливе? Хто він був? І чому напав на мене?

І головне — що трапилось зі мною?