2.1

Сьогодні я поверталася додому зовсім без сил. День був зіпсований ще до того, як почався. Я ходила розгублена, ніби крізь туман — усе здавалося чужим, неприродним, мов світ трохи змістився після тієї ночі.

Я так і не наважилась знову лягти спати. Сон, що здався страшенно реальним, не відпускав. У ньому було щось… занадто живе.

Мені лиш хотілося одного — забути. Але погляд з того сну все ще не відпускав, а його потойбічний шепіт досі лунає поряд зі мною. Він залишився десь у мені. І я не знала, чи прокинулася до кінця.

На роботі все летіло шкереберть. Шеф кинув косий погляд, бо я запізнилася на десять хвилин — пробки, принтер завис на найвідповідальнішому документі, звісно. Колега підкинула свою частину завдань, «бо в неї болить голова». А коли я нарешті викроїла хвилину на каву, автомат проковтнув купюру і нічого не видав. Це вже здавалося символічним.

Дорогою додому зіпсувалася погода. Почав мрячити дощ, а парасоля — як на зло — лишилася вдома. Мокра, змерзла, я просто тягла ноги, намагаючись не заплакати прямо серед вулиці. 

Та ще й мене весь час ніби обпікав чийсь пронизливий погляд. І кожного разу, як озиралася — нікого. Просто вулиця. Просто вечір. Просто місто, яке не цікавиться чужим життям. Люди повз проходили наче привиди — далекі, байдужі. І я — теж серед них. Як нежива.

Вже під дверима згадала про корм. Серце впало.

— От чорт, — прошепотіла я і зазирнула в очі своїй домашній тиранці, що з’явилася в дверях, як тільки повернула ключ у замку.

Кішка сиділа, мов статуетка, — лапки складені, хвіст обвиває тіло, зелено-золоті очі світилися невдоволенням. Руда, пишна, гонориста, наче в ній живе стародавня принцеса, якій дали не той трон.

— «Ні, ну ти жартуєш?» — здавалося, промовляв її погляд. — «Без їжі? Після всього, що я для тебе зробила?»

Коли я зняла взуття, вона повільно, демонстративно, зневажливо перевернула порожню миску лапою. Потім обернулася й пішла геть — граціозно, як образа, що вирішила поселитися надовго.

І я пішла назад. У вже темніючий вечір, мокра, втомлена, без сил і без бажання існувати, але з чітким усвідомленням, що голодна Маїса — це катастрофа масштабу Всесвіту.

Дощ не вщухав. Ліхтарі розпливалися в калюжах, ніби місто розчинялося у воді — мокре, змучене, холодне. Магазин був за два квартали, але кожен крок здавався зайвим. Повітря гуділо від електричної тривоги, і я не розуміла — це мої нерви чи справді щось не так.

Мені весь час здавалося, що я не сама. Хоч скільки озиралася — позаду була тільки порожня вулиця, розмиті силуети перехожих, далекі фари машин. Але щось було. Мимолітне тіньове відлуння за спиною. Як дотик, як погляд, як хтось, хто тримається достатньо далеко, щоб я не могла нічого довести.

Я пришвидшила крок. Серце билося десь у горлі.

Маїса... Маїса буде незадоволена, якщо я зараз розвернуся. Хоча... може, краще нехай ображається?

Але я вже дійшла. Кілька хвилин у порожньому освітленому магазині, з єдиною іншою покупчинею — бабцею, що довго вибирала між двома видами консервів, — і от я знову на вулиці, з маленьким пакетом, що відчувався як броня між мною й цим нічним містом.

Дорогою назад я більше не озиралася. Навіть якщо хтось і був — хай побачить мою спину. Я не дам цій маячні зіпсувати мені залишок вечора.

Я повернулась додому — і зітхнула. Під'їзд був тихий. Ліфт — повільний, але працював. Ключі я впустила тільки один раз — дрібниця, яка не викликала нервового сміху лише тому, що я надто втомилась, щоб сміятись.

— Маїсо, я принесла жертву твоєму священному голоду, — бурмотіла я, зачиняючи двері. — Будь ласка, не карай мене.

Кішка не вийшла зустріти.

Це було дивно.

Зазвичай її високість уже стоїть на порозі, хвіст — трубою, морда — осудлива, вимагає поклоніння й їжі. Але тепер — тиша. Ні звуку.

— Маїсо? — я обережно ступила вглиб квартири. Світло в коридорі блимнуло, перш ніж загорітися рівно.

Кішки не було на її улюбленому пледі. Не було в кухні. Навіть не біля вікна, де вона полюбляла сидіти, пильнуючи вулицю, ніби охоронець.

Серце зробило різкий рух.

І тоді я це відчула.

Хтось був у квартирі.

Повітря змінилося. Ставало важчим, щільнішим, як перед грозою. Запах — не мій. Якийсь ледь вловимий сухий подих озону, аромат диму й чогось темного, як ніч.

Я завмерла, втиснута в поріг між кухнею й коридором, коли почула тихий, абсолютно спокійний голос:

— Ти довго.

Я впізнала цей голос... Хоч він звучав вже геть інакше, нехриплий, неглухий, не як шерех нічного кошмару, а вже оксамитовий та глибокий, майже ніжний. І від того — ще страшніше. Я не могла знати його — але знала. До кісток.

У вітальні хтось сидів у моєму кріслі. Сидів, наче завжди мав право там бути.