1.1

Ніч за вікном — глуха й непроглядна. Навіть світло міських ліхтарів не в силі пробити її густу темряву. Здається, вона поглинає усе, навіть саму тишу.

У кімнаті панує спокій. Темрява лягла м’яко, наче оксамит, а з прочинених дверей пробивається ледь помітне світло. Воно повільно розтікається по кімнаті, поступово заповнюючи простір.

Мене щось пробуджує від сну.

Що це за дивне світло з коридору? — сонна, сплутана думка зринає в голові. — Мабуть, забула вимкнути щось. Заважає спати. Потрібно встати й вимкнути.

Підводжуся неохоче, повільно, ніби крізь тягучий сон і, майже досипаючи на ходу, плентаюсь до дверей.

Виходжу в коридор — і мене пронизує крижаний холод. Босі ноги торкаються кам’яної підлоги. З несподіванки похитнулась і, щоб не впасти, спираюсь на стіну — вона теж груба, кам’яна.

Де мій шерстяний килим? А що сталося зі шпалерами?..

Кілька секунд розгублено вдивляюся в сіру стіну. Свідомість стрімко прояснюється — сон мов рукою зняло. Хвиля страху наростає в тілі, кров закипає від адреналіну, серце гупає у грудях.

Що відбувається?! Де я?!

Різко обертаюсь щоб повернутись назад до кімнати, але двері, в які я щойно увійшла... їх більше немає... За спиною — суцільна кам’яна стіна.

Мене починає накривати паніка. 

Це сон. Це просто дуже поганий сон. Такого не буває в реальному житті.

— Прокинься, прокинься, прокинься... — шепочу до себе зажмурившись та міцно охопивши тіло руками.

Але свідомість каже мені геть інше, якби сильно я не намагалась переконати себе у зворотньому... Занадто реальні відчуття: крижаний холод, шершава стіна... я ясно мислю... це не сон.

Липкий піт змочує спину, а тіло починає тремтіти — чи то від страху, чи від холоду.

Що мені робити?..

Роззираюсь довкола. Я в якомусь холодному підземеллі. Кам'яна підлога, такі ж стіни, склепінчаста стеля. Жодних вікон чи дверей. Затхле повітря, запах вогкості та моху. Десь попереду мерехтить тьмяне світло.

Не можна просто стояти в цьому кутку. Потрібно спробувати вийти звідси, де б це я не опинилась. В своїй легкій піжамі я тут просто замерзну.

Заплющую очі, роблю глибокий вдих, намагаючись вгамувати тремтіння, що посилюється з кожною секундою.

Збираю залишки сил — і йду вперед, уздовж коридору.

Обережно визираю за ріг, де світло стає яскравішим.

Різко відсахнулась назад — помітила два силуети. Серце підскочило до горла.

Куди тікати? Позаду глухий кут.

Прислухаюсь. Тиша. Жодного звуку голосів чи кроків. Поволі визираю знову.

По обидва боки проходу — фігури в обладунках. Полум’я смолоскипів кидає на них тіні, що ніби ворушаться. Схоже на те, що вони оживають… Але фігури стоять непорушно.

Підходжу ближче, долаючи страх, мої руки тремтять. Але постаті не рухаються. І лише зблизька розумію: це не живі створіння — лише порожні обладунки. Мов шкаралупи, що чекали на того, хто вдихне в них життя.

Видихаю з полегшенням. 

Ледь свідомість не втратила від переляку...

Далі коридор поглинає темрява, немає жодного освітлення. Знімаю один смолоскип зі стіни, щоб хоч бачити, що мене чекає далі та освітлюю ним собі шлях.

Йду далі. Ноги тремтять, та я продовжую рухатись вперед. Нарешті коридор упирається у масивні дерев’яні двері.

Тихо підкрадаюсь вслухаючись в тишу. Жодного звуку за ними.

Стала оглядати двері. Масивні дерев'яні розписані якимись химерними візерунками. Вони утворюють коло, сплітаючись у візерунок, схожий на плетиво рун чи стародавніх печатей. Але от ручки на них зовсім немає.

Поряд з дверима на стіні прикріплений тримач для смолоскипа. Як зручно. Встановлюю факел і починаю обмацувати двері руками, шукаючи хоч щось — важіль, пружину, зачіпку...

Долоня ковзнула по одному із таємничих візерунків. Фарба давня, навіть від легкого поруху злущується і тихо осипається на підлогу. Відволікшись на це іншою рукою я напоролась на щось гостре і до крові прорізала руку.

— Прокляття… — шиплю, стискаючи поріз. — Тільки цього не вистачало.

Перший гострий біль минув. Піднесла руку до вогню щоб краще роздивитись поріз. 

Рівна, чиста рана. Наче лезом. Моя кров повільно стікає з рани крапаючи на підлогу.

Погляд знову падає на двері — і завмирає.

Малюнки… ожили. Оновились, засвітившись тьмяно-червоним. Повільно, майже неквапно, вони починають змінюватись перетікаючи один в одного, розповзаються в різні боки зникаючи, мов клубок змій, що прокинувся навесні.

Я не можу поворухнутись — страх і захват сковують тіло. Коли світло згасає, двері залишаються порожніми, ніби голими, без цих дивних загадкових надписів.

Стою ще мить непорушно, не вірячи побаченому.

Це дійсно відбувається? Чи може я перебуваю в якому жахливому маренні, в гарячці, десь у лікарні?

Людині при здоровому глузді таке не може навіть приснитись.

Повагавшись доторкнулась долонею до деревини — двері м'яко прочинились. 

Затамувавши подих, я стискаю пальцями руків’я факела і роблю крок уперед. Двері за спиною м’яко зачиняються — беззвучно, мов ковдра темряви падає на мій слід.

Пітьма всередині проковтує мене цілком. Навіть полум’я у моїй руці здається мізерним проти цього мороку — його світло не розсіює темряву, а тільки відступає перед нею на крихітний крок.

Примружую очі, намагаючись вхопити хоч якісь обриси. Повітря тут інше — важке, застійне, просякнуте сирістю і старістю. Я обережно ступаю вперед, ноги ковзають по шорсткій підлозі...

І раптом — порожнеча під ногою. Сходинка, захована в тіні.

Я падаю.

Все стається миттєво. Тіло злітає вперед, руки марно намагаються вхопитися за повітря. Факел вислизає з пальців, котиться вбік, його вогонь залишає за собою шлейф світла — і гасне десь у темряві. Удар. Жорсткий камінь. Глухий біль. Темрява знову змикається довкола.