20

- Де мій родовий амулет? - тихо, з оманливою м’якістю спитав він, від якої у вартових по спинах побігли мурашки. - Хто заходив до мого шатра, поки мене не було? Говоріть, або я особисто перетворю ваш загін на купку попелу для табірних вогнищ.

Орки переглянулися й шумно ковтнули.

Старший із них, заїкаючись і плутаючи слова, зробив крок уперед:

- В-володарю... Ми варту несли... тобто не склепили очей! Нікого чужого не було. Із благородних дівчат ніхто й близько не підходив, ми б помітили їхні яскраві сукні! Тільки... тільки ця... маленька, в хакі. Ну, ваша... цінна заручниця. Феєчка. Вона заходила. Ми подумали - за вашим наказом... прибрати там чи ще щось...

За порогом шатра ельфійка й відьма переможно переглянулися.

Орки, як і слід було очікувати, через власну неуважність запам’ятали тільки Алію, яка могла зазирнути до шатра просто для того, щоб повернути ту саму пухнасту ведмежу шкуру.

- Вона?! - Інгвар різко видихнув, і з його ніздрів вирвалися тонкі струмочки сизого диму.

У грудях боляче кольнуло.

Невже ця сіроока пигалиця з чистим, як йому здавалося, серцем справді виявилася звичайною злодійкою й шпигункою?

Розлючений на весь світ, а найбільше - на власне розчарування, Дракон широко закрокував назовні.

- За мною! - скомандував він. - Знайти дівчисько! Обшукати табір!

Уся процесія - розгніваний Інгвар, перелякані генерали, озброєна варта й скромно прилаштовані в хвості тріумфуючі суперниці - рушила в бік обозів.

Насамперед обшукали її намет.

Звісно, багато часу це не зайняло.

Відьма послужливо зазирнула всередину першою й із награним жахом скрикнула, вказуючи на скромний вузлик Алії.

Один із вартових витрусив його вміст на траву, але звідти висипалися лише її звичайні речі.

Інгвар подивився на розкиданий одяг, і його щелепи стиснулися так, що почувся хрускіт.

Злість у ньому закипіла з новою силою.

- Де вона? - проричав він.

Але Алії біля обозів не було.

Почалися довгі, метушливі пошуки по всьому табору.

Воїни зазирали під кожен віз і в кожен кущ, поки нарешті пошуковий загін на чолі із самим Драконом не дістався далеких військових стаєнь.

Інгвар із гуркотом розчахнув важкі дерев’яні двері...

І вся процесія за його спиною в повному заціпенінні завмерла на місці.

У найдальшому, просторому стійлі стояв величезний вороний бойовий кінь Дракона - моторошне створіння з вогняним подихом і лютим норовом, яке підпускало до себе лише Інгвара, а будь-якому іншому конюхові могло відкусити руку по самий лікоть.

Прямо перед цією грізною твариною на перекинутому дерев’яному відрі стояла маленька Алія.

Одне її вухо сильно розпухло, почервоніло й палало вогнем - феєчка щойно завершила ритуал зцілення, забравши собі страшне запалення, яке кінь підхопив від якогось лісового гнусу.

Але вразило всіх не це.

Бойовий монстр Інгвара, гроза піхоти й грізний побратим у битвах, зараз блаженно примружив свої величезні очі, витягнув шию й мало не муркотів від задоволення.

А дрібна, замурзана Алія ніжно й лагідно гладила його по жорсткій чорній гриві, тихенько примовляючи:

- Ну от і все, хороший мій, усе минулося... Більше вушко не болить. Тільки більше не брикайся, гаразд?

Дракон стояв у дверях стійла, і весь його заготовлений гнів раптом застряг десь у горлі.

Він дивився на свого лютого коня, який лащився до маленької руки феї, потім - на її розпухле вушко, і всередині нього знову почало відбуватися те саме дивне, лячне й таке, що перевертало все догори дриґом, почуття.