17

Інгвар роздратовано рикнув, випустивши в хмару струмінь диму, через що ворон-розвідник, який летів позаду, перелякано шугнув убік.

Дракон щосили намагався думати про геополітику, але пам’ять уперто підсовувала йому вчорашній вечір, запах вогнища й м’яке хутро північного ведмедя.

Він злився на себе, на табір, на те томливе, незвичне відчуття в грудях, яке ніяк не хотіло зникати.

А тим часом у покинутому таборі вирували зовсім не жартівливі пристрасті.

Щойно пил за військом, що вирушило, осів, у тіні розлогого дуба зібрався справжнісінький консиліум прекрасних дівчат.

Головними заводійками були зверхня ельфійка з крижаним поглядом і відьма, чиї нігті були пофарбовані в колір запеченої крові.

- Ви бачили, як він дивився на неї перед відходом? - шипіла ельфійка, нервово накручуючи на палець сріблясте пасмо. - Нас, найкращих дочок своїх народів, він навіть поглядом не вшанував! А цій сірій пигалиці особисто наказав із табору не висовуватися. Заручниця вона, ну звісно!

- Вона його причарувала, - авторитетно заявила відьма, спльовуючи на траву. - Травами якимись напоїла чи знає якесь заповітне слово. Треба позбавити Володаря цього мороку. І так, щоб він сам стер її на порох, коли повернеться.

Ідея визріла швидко, підступно й дуже по-жіночому.

Дочекавшись, поки табірна варта піде на обід - а орки, як відомо, за миску жирної юшки готові були проґавити навіть навалу гномів, - змовниці прослизнули до особистого шатра Інгвара.

Діяти треба було обережно.

Красти золото чи зброю не мало сенсу - Дракон не назве її шпигункою, просто вирішить, що дівчина спокусилася блискучими речами.

Потрібно було вкрасти щось справді особисте, цінне - те, за втрату чого Володар власноруч відривав голови.

На приліжковому столику, серед карт і сувоїв, відьма помітила старовинний амулет на важкому бронзовому ланцюжку.

То був родовий знак роду Інгвара - темний, з вибитим гербом, непоказна на вигляд залізна бляха, в глибині якої ледь помітно пульсувало багряне полум’я.

Дракон ніколи не розлучався з ним у таборі.

І горе було тому, хто наважувався хоча б подивитися в бік цієї реліквії.

- О, те, що треба! - хижо усміхнулася ельфійка, підхоплюючи амулет шовковою хусткою. - За крадіжку цієї штуки її не просто стратять. Її розвіють за вітром.

За десять хвилин змовниці вже крутилися біля скромного намету на краю табору, де мешкала Алія.

Самої феєчки вдома не було - вона, як завжди, шастала десь біля струмка, вишукуючи постраждалих жужелиць.

Пожитки в Алії були під стать їй самій: пом’ятий вузлик із парою змінних сорочок кольору хакі, дерев’яна ложка й порожнє глиняне горнятко.

Відьма гидливо зморщила носа, засунула важкий драконячий амулет на саме дно вузлика, прикривши його застираною полотняною тканиною.

- Ну от і все, - прошепотіла вона, злорадно хихикаючи. - Подивимося, як ти заспіваєш, маленька погань, коли Інгвар повернеться й обшукає табір. Піднімемо галас про зникнення, щойно його крило з’явиться на обрії.

Красуні поспішно пішли, задоволені своєю хитрістю.

Вони були абсолютно впевнені, що їхній план бездоганний.

Але зовсім не врахували однієї важливої обставини:

Алія була феєю, яка жила покликом серця, а логіка цього світу, разом із правилами великих інтриг, на неї просто не діяла.