16

Щойно з їжею було покінчено, Алія підвелася й почала поправляти свою багато страждальну куртку.

- Ну, я піду, - тихо сказала вона, не дивлячись на нього. - Там за яром учора комусь із воїнів щит на ногу впав, треба б навідатися. Та й узагалі... світ же не чекатиме, поки я тут у вас засиджуюся.

Дракон промовчав, лише сильніше стиснув кубок.

Усередині в нього все аж свербіло - хотілося гаркнути, щоб сиділа на місці, прив’язати її за крило до ніжки трона, аби тільки не йшла.

Йому було нестерпно дивно визнавати, що без її безглуздої присутності шатро раптом знову почало здаватися величезним і холодним склепом.

Він змусив себе розтиснути пальці.

Зрештою, він - завойовник, а не нянька для крилатих дівчат.

- Іди вже, - буркнув він, відвертаючись.

Але коли вона вже була біля самого виходу, його раптом накрила незрозуміла злість - на самого себе й на те, як солодко від неї пахло ранковим лісом.

- Стій! - кинув він їй услід так різко, що Алія здригнулася. - Щоб із табору - ані ногою! Будеш шастати де заманеться - згодуємо ворогам. Ти тепер... державна власність. І щоб знала!

Алія обернулася, подивилася на нього своїми величезними очима з темною облямівкою - так дивляться на велику, дурнувату тварину, яка й сама не знає, чого хоче, - і покірно кивнула.

- Я тільки до струмка й назад. Не хвилюйтеся, я не загублюся.

Щойно полог за нею опустився, Дракон з розмаху вдарив кулаком по столу.

- Чаклує вона, точно чаклує, - проричав він у порожнечу. - Поміняла щось, поки я спав, не інакше. Ну не може ж нормальний, здоровий дракон тужити за створінням, яке одним кулаком можна прибити!

Він заметався шатром, змітаючи все на своєму шляху, злий на весь світ і особливо на ту тиху радість, яка зрадливо жевріла десь біля самого серця.

Світ визначено був недосконалим.

І цей недосконалий світ щойно пішов лікувати чужі забої, залишивши великого воїна наодинці з його власною душею, яка прокинулася в найнедоречніший момент.

Армія Інгвара вирушала на світанку.

Гуркотіли важкі ковані чоботи орків, поскрипували вози, а сам Дракон летів трохи попереду, високо в піднебессі, ліниво змахуючи величезними шкірястими крилами.

Здавалося б, лети собі, продумуй тактику захоплення сусіднього герцогства, вишукуй засідки.

Але ні.

Вітер свистів у вухах, а в голові великого завойовника настирливою мухою дзижчала одна й та сама думка:

«Причарувала вона, точно чаклує. Ну не може в нормальної феї бути таких очей. Зелених і манких. І чому вона ходить так смішно, підстрибуючи, ніби взагалі не знає турбот? Дурне дівчисько».