14

- Відповідай! - Дракон струснув її так, що зуби в Алії цокнули.

- Я... я боялася, що ви вб’єте тих ельфів... - пробурмотіла вона, заїкаючись і відчуваючи, як усе всередині тремтить.

- І що?! - обурився він ще грізніше, майже випльовуючи слова.

Алія зовсім розгубилася.

Вона дивилася на нього й не розуміла, як можна ставити таке запитання.

Для неї все було просто: світ недосконалий, але це не привід його спалювати.

Вона не могла пояснити йому словами, що життя - не розмінна монета, тому просто продовжувала дивитися йому в очі, немов зачарована цією лютою бурштиновою глибиною.

І в одну дивну, тягучу мить Дракон замовк.

Гнів, який щойно розпирав його зсередини, раптом перечепився об щось невидиме.

Він несподівано для себе помітив, що в цієї дрібної, скуйовдженої й мокрої феї дивовижно красиві очі.

Великі, з глибокою чорною зіницею й яскравою зеленою райдужкою, обрамленою чітким темним кільцем - точнісінько як лісове озеро, оточене густими тінями.

А вії були такими довгими й пухнастими, що скидалися на казкові трави, схилені над водою.

Таких очей він не зустрічав за всі свої безкінечні століття битв і завоювань. Десь глибоко в грудях, під бронею, ворухнулося незрозуміле почуття - не лють і не холодний спокій, а щось гостре й тривожне.

Він різко розтиснув пальці й відпустив феєчку.

Алія мішком гепнулася на килим, а Дракон відступив на крок, сам злякавшись того, що з ним щойно сталося. Він важко дихав, ніби після довгого бою, і ніяк не міг зрозуміти, чому погляд якоїсь «непотрібної» дівчини роззброїв його надійніше, ніж сотня ельфійських клинків.

Дракон стояв, відвернувшись до столу, й ожорсточено перекладав сувої, хоча навряд чи розумів, що в них написано.

У шатрі запанувала така тиша, що було чути, як надворі якийсь надміру оптимістичний птах намагається висвистати марш.

Алія, розгублено сидячи на килимі в калюжі озерної води й твані, відчула, що момент настав.

Раз її не з’їли й не перетворили на жменьку попелу одразу, значить, можна діяти.

Вона обережно підвелася, намагаючись, щоб мокрий одяг не хлюпав надто вже зухвало.

- Ви це... - тихо подала вона голос. - Не переймайтеся так. Ельфи ще прийдуть... і ви зможете їх убити, якщо так хочете...

Із її вуст виходило якесь безглуздя.

Фея тут же пошкодувала, що так необережно ляпнула дурницю. А раптом цей лиходій послухається й справді так зробить?

Їй знову стало страшно за всіх підряд, і, щоб загладити свою провину, вона спробувала втішити Дракона ще раз.

- Знаєте, у вас очі такі... У всіх вони є. У коней, наприклад, карі, у жаб - золотаві, а у вас... як мед, який довго стояв у льосі.

Знову виходило якесь безглуздя.

«Чого це вона причепилася до його очей? Звісно, вони її дуже вразили, але навіщо ж так шокувати його своєю відвертістю?»

Алія навіть заплющила очі від досади на саму себе - таку незграбну, яка зовсім не вміє розмовляти з драконами.

Інгвар завмер, повільно повернув голову й подивився на неї так, ніби вона запропонувала йому вдягнути рожевий чепчик.

- Який ще мед? - проричав він, але вже якось без колишнього вогню. - Іди... приведи себе до ладу. Від тебе тхне як від протухлого болота. І не смій виходити із шатра! Зовні стоїть варта, я сказав їм, що ти - цінна заручниця. Якщо втечеш, їм... їм дістанеться.

- Шкода-то яка, - зітхнула Алія. - Гаразд, посиджу тут. Тільки мені б обсохнути.

Вона подивилася на Дракона, потім на його величезне, все ще тепле вогнище посеред шатра.

І тут їй у голову прийшла ідея, яка будь-кому іншому здалася б безумною.

Але Алія завжди жила покликом серця.

За десять хвилин Дракон, який усе ж вирішив повернутися до карт захоплення нових земель, обернувся на дивний звук.

Алія розвісила свою куртку й штани кольору хакі на спинці його запасного трона, а сама, загорнувшись у величезну пухнасту шкуру - здається, то було хутро рідкісного північного ведмедя, подарунок від вождів, - підповзла ближче до вогню.

Але найкумедніше було навіть не це.

На широкому пласкому камені біля вогнища вона розклала... свої крила.

Мокрі, пом’яті, у річковому мулі, вони виглядали як зів’яле листя.

- Що ти робиш? - спитав він, випустивши з рук перо.

- Сушуся, - розважливо відповіла Алія, затишно закутуючись у хутро. - Крила ж як білизна: якщо вчасно не розправити, потім сторчма стануть, буде трохи боляче й літати незручно. Хочете, я й вам щось висушу? У вас плащ з краю теж намок, коли ви мене... ну, за комір брали.

Дракон перевів погляд на свій розкішний плащ із луски чорного василіска.

Потім - на маленьку фею, яка тепер була схожа на пухнасту кульку хутра з цікавим носиком, що стирчав назовні.

- Ти мені сушитимеш речі? Мені? Тому, хто дихає вогнем? - нагадав він радше самому собі, ніж їй. - Ще не вистачало плащі сушити разом із феями...