13

Тим часом у шатрі Дракон раптом відчув, як у його душі запанувала небувала тиша.

Лють, яка ще секунду тому була готова випалити все довкола, змінилася дивним, майже благісним спокоєм.

Він закінчив переговори так мирно, що його воїни, які очікували щонайменше відірваних ельфійських голів, проводжаючи поглядами ельфів, що йшли, залишилися в цілковитому замішанні.

Щойно перемовники покинули табір, Дракон вийшов на свіже повітря й задоволено потягнувся, розправляючи могутні плечі.

Але не встиг він зробити й кількох вдихів, як усвідомлення накрило його холодним душем.

Ця тиша всередині...

Ця неприродна лагідність...

- Знову вона! - проричав він, і його добродушність наче вітром здуло.

Обличчя знову стало суворим, а очі - гострими й злими.

Він зрозумів, що ця дрібна бешкетниця знову без дозволу залізла йому в душу, поцупила його законний гнів і натомість залишила свою фейську патоку.

- Привести її! - гаркнув він воїнам, і цього разу в його голосі було стільки металу, що навіть старійшини фей на своїх постаментах перелякано загикали б.

Воїнам довелося добряче набігатися.

Вони були не в найкращому настрої: бігати по кущах за мокрою феєчкою - зовсім не те заняття, про яке мріють славні орки й гобліни.

Знайшли її біля струмка.

Алія сиділа у воді, обхопивши коліна, вся в твані, зі зламаним стеблом латаття у волоссі.

Коли її тягли назад через табір, ніхто вже не хихотів.

Навіть найзлісніші заздрісниці, побачивши її розпатланий вигляд і похмурі обличчя вартових, перелякано тулилися до возів.

Тепер це вже не було схоже на «особливу увагу» Володаря.

Це більше скидалося на дорогу до страти.

Алія йшла, залишаючи за собою мокрі сліди на запиленій дорозі, і лише тихенько шморгала носом.

Вона знала, що світ недосконалий, але не думала, що за порятунок ельфійських голів її так сердито тягатимуть за комір.

Алію буквально жбурнули до шатра, і не встиг полог зімкнутися за спинами воїнів, як Дракон одним кроком опинився поруч.

Він безцеремонно схопив маленьку фею за комір, мов нашкоджене цуценя, і підняв над землею так, щоб її обличчя опинилося навпроти його.

- Ти знову посміла застосувати на мені свою магію! - гаркнув він, і від цього рику в Алії заклало вуха, а рештки озерної води бризнули з її мокрого одягу просто на його шкіряний обладунок.

Бідолашна феєчка так перелякалася, що її крила безсило повисли, наче зів’яле листя лопуха.

Вона ніколи в житті не була так близько до чоловіка. Тим більше до такого величезного, що пах димом і прихованою загрозою.

Її погляд сам собою прикипів до його очей.

Вони були темно-жовтими, дивними, зовсім не людськими.

Зіниці в них жили власним життям: то пульсували, звужуючись у тонкі, небезпечні зміїні щілини, то знову округлювалися, повертаючи погляду подобу розуму.