11

Він очікував побачити заклинання, спалахи світла або, в крайньому разі, чисті бинти.

Але феєчка просто поклала свої маленькі долоні на роздерту плоть коня.

Усе сталося миттєво.

Кінь раптом пирхнув, здивовано підкинув голову й, хитнувшись, став на всі чотири ноги. Шкіра на його боці стягнулася, залишивши лише рівну шерсть, наче й не було ніякого удару.

І тієї ж миті Алія скрикнула - тонко й надривно.

Її штанина кольору хакі на стегні тріснула, просочившись червоним, і феєчка важко повалилася в густу траву.

Дракон мимоволі зробив крок уперед, його пальці смикнулися, стискаючись у кулак.

Він бачив біль.

Справжній, живий біль, який ця дівчинка щойно добровільно вирвала з чужого тіла й впустила у власне.

Алія лежала в траві, закусивши губу до білизни.

Але не плакала.

Вона поповзла на животі, загрібаючи пальцями землю, торкнулася долонею стебел конюшини й підставила обличчя під палючий промінь полуденного сонця.

Вона щось шепотіла, лежачи в траві, усе ще скорчившись.

На очах у Дракона кривава пляма на її стегні почала бліднути, аж поки не зникла зовсім.

Алія з полегшенням видихнула й розтягнулася на спині, підставивши обличчя небу.

Біль пішов.

Вона віддала його сонцю й траві - тим, хто сильніший, тим, хто може розчинити в собі будь-яке лихо, навіть не помітивши його.

Дракон стояв нерухомо, і в грудях у нього щось дивно ворушилося.

Він підкорював міста, бачив тисячі смертей і сам завдав більше страждань, ніж усі оракули разом узяті змогли б порахувати.

Але він ніколи не бачив, щоб хтось із власної волі, без наказу й без вигоди, підставляв своє тіло під удар лише для того, щоб якась стара шкапа могла знову щипати траву.

«Навіщо?» - знову билося в його голові це безглузде, незручне запитання.

Хто при здоровому глузді захоче щодня, раз за разом, відчувати, як у тебе входить сталь?

Хто захоче добровільно корчитися в пилюці, знаючи, що за годину знайдеться нова рана, яку доведеться забрати?

Він подивився на свої руки - сильні, могутні, здатні трощити скелі. І вперше за довгі сотні років відчув себе безмежно слабким поруч із цією маленькою, замурзаною феєю, яка просто вміла співчувати.

Дракону зовсім не сподобалося таке порівняння. В одну мить він став роздратованим. Це нове, незатишне відчуття всередині заважало дихати, кололо під ребрами, ніби він випадково проковтнув їжакову колючку.

- Яка дурненька! - зло кинув він, різко відвертаючись від галявини, де Алія все ще намагалася оговтатися після зустрічі з чужою раною.

Він широко закрокував до себе, і воїни, які траплялися на шляху, ледве встигали відскакувати, щоб не потрапити під гарячу руку. На ходу, навіть не озираючись, він гаркнув своїм підлеглим:

- Цю... крилату... до мого шатра. Негайно!

Наказ виконали з усією солдатською прямолінійністю. Алію, яка щойно встигла віддати рештки болю сонечку й витерти забруднені травою коліна, підхопили під руки двоє дужих вартових і, майже не торкаючись землі, потягли через увесь табір.

Усі колишні заздрісниці - і демонеса, і ельфійка, і горда відьма - проводжали цю процесію вже зовсім іншими поглядами.

У їхніх очах спалахнуло зловтішне полегшення.