Глава 10

Віка 

Сьогодні саме той день про який мріє кожна жінка. Побачити на УЗД свою дитину, почути її серцебиття, а ще відчути підтримку коханого чоловіка і стискати його долоню, в очікуванні висновку лікаря, що з малюком все гаразд. Я завжди думала, що це саме так і навіть в найгірших думках не могла уявити, що в таку довгоочікувану мить опинюся розгубленою, покинутою, а ще з ненависним мені чоловіком, який тільки те й робить, що ображає мене і роздає накази.

Я відчуваю себе невірною гулящою дівчиною, яку привели за ручку до лікаря, щоб упевнитися, що дитина не від коханця. Впевнена, що частина персоналу так і вважає. Особливо коли Ігор з таким невдоволенням просить якнайшвидше зробити забір крові для тесту, а потім з'ясовує чи не можна прискорити результати.

Я не вимовляю ні слова. Всередині все тремтить від захвату. Це так дивно, знати, що всередині тебе росте нове життя, і одночасно так боляче, коли усвідомлюєш, що дитина бажана тільки для тебе. Що вона ще не народилася, а її батько вже від нього відмовився. Від одного спогади про Юру серце знову починає болісно нити. Хотіла б я забути його, викинути з голови, але так швидко зробити це неможливо. Особливо коли на відстані витягнутої руки сидить його точна копія.

Я відриваю погляд від чорно-білого знімка і крадькома поглядаю на Ігоря. Він не в настрої, розумію я. Хоча, швидше за все, це його постійний стан. Губи стиснуті в тонку лінію, пальці з силою впиваються у кермо. Він нервово веде машину, гальмуючи на світлофорах в останню мить і різко зривається з місця на зелене світло. Але я все-одно задивляюсь на нього. На зморшки-промінчики навколо очей, щетину, яка відросла, і недбало розпатлане волосся. А ще намагаюся зрозуміти причину його невдоволення. Адже я нічого не вимагаю і вже точно не збираюся стати загрозою для щасливого шлюбу його брата. Мені б просто нарешті дістатися до свого будинку, щоб без зайвих очей пуститься у двотижневу депресію, переконуючи себе, що все буде добре. Я все це переживу. Життя не закінчилося, все обов'язково налагодиться і я зустріну гідного чоловіка, який покохає мене і мою дитину.

— Що далі? - наважуюся запитати я і сподіваюся, що Ігор запропонує підвести мене до вокзалу.

— Заїдемо пообідаємо. Я голодний.

Я відчуваю як від нього виходить холод, проникає мені під шкіру, заморожуючи і змушуючи здригатися. Від його тону, від його погляду, від його думок і неприязні.

— Ти не міг би відвезти мене до тітки? Я поживу у неї поки не будуть відомі результати тестів, якщо для тебе це так важливо.

— Ні, - коротко й категорично. Він споглядає у дзеркало заднього виду, повертає вправо, а потім переводить на мене погляд і продовжує:

— Юра передумає і повернеться до тебе. Просто почекай трохи. Поживеш у мене кілька днів.

— У мене інші плани і Юра у них точно не входить. Знаєш, коли дізнаєшся, що чоловік, якого ти кохаєш одружений і весь цей час брехав тобі: бажання бачити його миттєво зникає, - мій голос звучить роздратовано. Я відчуваю як мене починає трясти від злості. Що він взагалі про себе уявив? Вирішив, що може вирішувати все замість мене?

— Ти зовсім не думаєш про свою дитину, Віка, - хитає головою Ігор і на його обличчі розквітає єхидна посмішка.

— Я якраз думаю, а ще про те, що у твого брата є сини. І дружина. Я у вашу сім'ю не вписуюся. І якщо ти вважаєш, що я не помітила твоїх поглядів обожнювання в бік Карини, то помиляєшся. Я не збираюся брати участь у твоїй грі з усунення суперника. Так що для всіх краще, якщо я покину місто.

Ігор мовчить, тисне на газ і мчить по дорозі, перевищуючи максимально допустиму швидкість. Я втискаюсь в крісло і мої очі розширюються від жаху, коли ми практично врізаємося у машину попереду. Чоловік в останній момент вивертає кермо і йде на обгін.

— Ігор, припини, будь ласка! Ти ненормальний! — вигукую я, тремтячими руками пристібаючи ремінь безпеки. Але він не слухає мене. Мчить вздовж мосту на інший бік міста і знижує швидкість лише коли вливається в густий потік машин. — Ти божевільний, — констатую я і відвертаюся від нього, відчуваючи, як серце в грудях все ще шалено калатає від страху. — Що тобі від мене потрібно?

Я думала він не відповість. Але Ігор голосно видихає, гальмує на узбіччя, складає руки на кермо і дивлячись мені прямо в очі, вимовляє:

— Не знаю.

— Не знаєш? Серйозно? Тоді просто випусти мене. Якщо захочеш побачити племінника або племінницю, я не буду перешкоджати цьому. Але зрозумій, я не можу дивитися на тебе. Прокидатися в одному ліжку, як сьогодні, і бачити перед собою це ненависне обличчя. Та мене нудить від одного твого вигляду! Як же я ненавиджу вас обох! — Зло вигукую я і в цей же момент шкодую про свої словах. Вираз обличчя чоловіка різко змінюється. Весь його вигляд не висловлює жодної емоції в той час як в очах вирує справжня буря.

Я дихаю часто-часто, не в силах впоратися зі своїми емоціями. Дивлюся на чоловіка, чекаючи хоч якоїсь реакції.

— Гроші на таксі, — простягає мені кілька купюр і коли я не торкаюся до них, просто кидає їх мені на коліна. — Запасні ключі від квартири в бардачку. Візьми їх і виходь. Я згадав про термінові справи.

Я зволікаю, не до кінця усвідомлюючи сказане ним. Мене лякає його удаваний спокій. Відчуття, що він випробує мене: піду чи ні.  Тремтячими руками і в поспіху шукаю серед якихось папірців зв'язку з ключами і відкриваю дверцята автомобіля.