6

– Боже, Таню… У мене просто немає слів, – каже подруга, ковзаючи поглядом по моєму весільному вбранні, – ти просто бомба! Твій Стас тебе не впізнає, а коли впізнає, то закохається в тебе ще більше.

Примушую себе посміхнутися і чемно сказати у відповідь "дякую". Адже Аліса не в курсі, що шлюб у нас із Вербицьким вимушений. Точніше, вимушений лише для нього. Навряд чи він закохається в мене так скоро. Адже я відчуваю, що щось не так. Стас ввічливий, милий, а ще він дбайливий. Дарує мені квіти, відвозить до університету на машині.

Та він все робить заради мене і нашої майбутньої дитини, але моє серце щоразу перевертається в грудях, коли коханому хтось дзвонить на мобільний. Я весь час чекаю на дзвінок від тієї іншої. Мені здається, вона з'явиться будь-якої миті – вискочить як чорт з табакерки та вимагатиме повернути їй Стаса. Але я його не забирала, правда! Та й не знала я, що у Стаса вже хтось є, поки випадково не побачила в торговому центрі коханого з іншою жінкою.

– Доню, ти вже готова? Там Стас приїхав, – у спальні відчиняються двері й на порозі з'являється мама.

Я повертаю голову в її бік і тихо ойкаю, коли перукар невдало вставляє в мою зачіску чергову шпильку.

– Дві хвилини, – відповідає замість мене перукар, продовжуючи фіксувати на потилиці фату.

Не втримавшись, мама підходить ближче і, відсунувши у бік професійного фотографа, клацає на телефон.

– Тетянко, ну посміхнися, – командує мама і я натягнуто усміхаюся, тому що встигла надихатися лаком для волосся і зараз мене трохи нудить. – Красуня моя!

Зробивши кілька знімків, мама ховає телефон у шухляду письмового столу і перед тим, як вийти зі спальні, дає напуття фотографу та відеооператору, мовляв, нехай не сильно змушують мене позувати та скакати як лань, бо дівчинка вагітна. Я слухаю маму краєм вуха і невдоволено хмурюся. Вагітність не хвороба! І скакатиму я стільки, скільки скажуть, аби наші зі Стасом весільні фотографії були гарними.

– Мамо, тобі вже час, – натякаю я, бо з коридору справді долинають голоси та сміх. – Там же викуп зараз розпочнеться.

Мама киває і каже: "Ах, так. Звісно". Забирає із собою мою подругу і вони разом ховаються за дверима.

***

Стас

Телефон вже червоний від дзвінків. І я стомився скидати виклики, як на екрані світиться ім'я Лариси. Користуючись моментом, поки свідок віддувається за мене на якомусь черговому конкурсі, виходжу надвір. І сховавшись за виноградною аркою, тисну на телефоні на зелену слухавку.

– Ти колись перестанеш мені дзвонити? – Ціжу через зуби.

У відповідь звучить легкий смішок. І тихе зітхання, як завжди вона робить, коли думає, що моя агресія – це так мило.

– Ах, Стасе, не злись на мене, – тягне кожне слово, чому я починаю сумніватися у тверезості абонента. – Я лише хотіла привітати тебе з днем ​​твого весілля. І побажати тобі, мій хлопчику, тільки найкращого. Нехай твоє сімейне життя буде сповнене приємних сюрпризів та гарних новин…

Лариса хоче сказати ще щось, але я вже не слухаю. Усі її слова наповнені фальшю.

– Ти що п'яна? – Запитую я, так і не давши жінці договорити.

– Я? – сміється. – Зовсім трохи.

– Чи не рано? Тільки одинадцята година ранку. Ти б зав'язувала з цим, якщо не хочеш стати алкоголічкою.

Лариса сміється. І каже, що випила лише пару бокальчиків і то тільки за моє здоров'я.

– Стасе? Ти де? Іди вже, тебе всі шукають, – з-за рогу з'являється Олексій, і я напружуюсь.

Хитаю другу у відповідь і відходжу трохи убік, щоб він не чув моєї телефонної розмови з Ларисою.

– Забудь про мене, зрозуміла? І не дзвони більше! – карбую суворо.

– Може ти ще й бачити тебе заборониш?

Закочую очі. І прикладаю до чола долоню. Господи, та за що мені це все? Вона ж чудово знає, що ми й так із нею щодня бачимося на роботі. І якщо раніше я завжди вважав Ларису розумною жінкою, то останній місяць вона поводилася неадекватно.

– Я тобі все сказав, – кладу слухавку.

Тільки встигаю полегшено зітхнути, як до мене підходить друг. Дивиться спідлоба, явно чимось незадоволений.

– Сподіваюся, твоя колишня не додумається припертися на весілля. Інакше це буде фіаско. Ти ж розумієш, Стасе?

– Вона не прийде! – заперечую я.

– Впевнений? – Запитує друг і я зітхаю. – Якщо Таня побачить її, ти уявляєш які можуть бути наслідки? Стасе, думай про дитину. І бережи мою сестру. Не змушуй її нервувати, якщо хочеш, щоб дитина народилася здоровою.

– Все буде добре. Вона не зіпсує весілля.

Круто розвернувшись, йду геть, відчуваючи на спині важкий погляд друга. Та мля… Я вже й сам нічому не радий! Але зараз уже пізно щось змінювати, бо з Ларисою треба було закінчувати стосунки набагато раніше.

***

У домі шумно. І я не відразу встигаю перемикнутися після розмови з Ларисою, як мене беруть на абордаж десятилітні хулігани. Викуп вимагають, звісно ж. Діставши з гаманця заздалегідь приготовлені купюри, суну в руки братам-акробатам і під їх схвальні кивки ступаю на сходи.

Зупинившись навпроти кімнати нареченої, несміливо хапаюся за ручку на дверях і тягну на себе. Хтось підштовхує в спину, і я просто впадаю в спальню. Обводжу поглядом кімнату та зупиняюся на жіночій фігурі. Таня, одягнена в пишну весільну сукню, начебто принцеса з дитячих мультиків, стоїть до мене повернута спиною, дивиться у вікно. Відеооператор командує "повільно наближатися до нареченої".

Ще ніколи я так сильно не хвилювався, як зараз. Серце ухає вниз. Знову і знову. Тому що коли Таня обертається і зустрічається зі мною поглядом, я завмираю. Напевно, і щелепа падає до самої підлоги.

Кілька секунд розглядаю наречену, ковзаючи поглядом: по блондинистих хвилястих кучерях, що спадають на плечі; витонченої шиї, на якій красується симпатична підвіска; спокусливого декольте. Таня нереальна! І я з трудом вірю, що ця принцеса – моя дружина, тому що від тієї дівчинки, яку я звик бачити за останні тридцять днів, нагадують лише великі блакитні очі.