5

Стас

– Судове засідання вважати закритим, – стукнувши дерев'яним молотком по столу, закриваю папку з рішенням та віддаляюся до свого кабінету.

Знімаю мантію, акуратно вішаю її в шафу і тільки встигаю підійти до графина з водою, як мобільний телефон, що лежить на столі, оживає стандартним рингтоном. Скошую погляд у бік телефону і, побачивши на екрані ім'я друга, приймаю виклик.

– У центральну пральню простіше додзвонитися, ніж до тебе, – невдоволено бурчить Олексій.

– Я на роботі, якщо ти забув. Не міг відповісти. Трапилося щось? Весь на емоціях.

Процідивши через зуби лайку, друг каже, що Таню поклали до лікарні. І я відразу ж напружуюсь.

– Що з Танею? – Затиснувши телефон між вухом і плечем, поспішаючи збираю сумку і вожу по кабінету поглядом, щоб у метушні нічого не забути.

– Впала і зламала руку.

– Яка лікарня? – друг диктує адресу, і я пришвидшую крок. – А з дитиною все нормально?

– Ось приїдеш і дізнаєшся.

– Мля, – зриваюся, – ти можеш нормально відповісти? По-людськи. Я ж посивію, доки доїду до лікарні.

– Та нормально. Заспокойся, – відповідає Олексій. – Давай уже, Ромео, біжи до своєї Джульєтти.

Пропускаю спробу мене підколоти. Завершую виклик. І з максимальною швидкістю, з якою тільки можу перебирати ногами, виходжу із будівлі суду. Стрибаю в тачку. І поки їду до лікарні, відчуваю, як мене трясе. Не розумію, як так можна було впасти. Хіба ця дівчинка не дивиться собі під ноги? Злюсь на неї. І на себе злюся! Ми ще навіть не стали однією сім'єю, а проблеми вже сиплються нон-стоп. Далі що?

***

Тихо постукуючи, відчиняю двері й, побачивши на лікарняному ліжку свою малу, заходжу в палату. Таня спить. Виглядає так, ніби по неї катком проїхалися і це без перебільшення. Губа розбита, на щоці садна. Це ж як треба було падати, га?

Сідаю на стілець, що стоїть поряд з ліжком. І довго дивлюсь на Таню. Не хочу будити – раптом вона заснула щойно, а тут я приперся.

За спиною відчиняються двері і я обертаюся. Побачивши медсестру, поспішаю їй назустріч. Прошу відвести мене до лікаря. І від нього дізнаюся: перелом закритий, гіпс наклали на чотири тижні, гінеколог провів огляд і сказав, що на вагітність перелом не вплине.

Після розмови з лікарем повертаюся до палати та застаю Таню, яка розмовляє телефоном. Судячи з розмови, вона щойно сказала "бувай" своїй подружці.

Побачивши мене, Таня змінюється на обличчі. Ображено надуває губи й повертає голову у бік вікна. А я взагалі нічого не розумію! Я десь накосячив, але поки що про це не знаю?

– Привіт, – говорю спокійним тоном, намагаючись не показувати емоцій. – Олексій подзвонив, і я одразу приїхав. Що трапилося, Таню? Як ти впала?

Зітхнувши, дівчинка витримує паузу. Зі мною говорити явно не хоче.

– Таню, ти на мене за щось ображена? Я не розумію, – підходжу ближче і сідаю на край ліжка, намагаюся взяти Таню за здорову праву руку, але вона різко прибирає її від мене якомога далі.

– Все нормально, – цідить через зуби; на мене, як і раніше, не дивиться.

Піддавшись уперед, обхоплюю двома пальцями вперте підборіддя. І змушую малу дивитись на мене.

– Дівчинко, мені не двадцять. Я у твоїх дитячих іграх брати участь не збираюся. Якщо в тебе якісь проблеми, то скажи прямо, дивлячись у вічі, як доросла, – звучить різко, зате діє.

Чорні вії тремтять, а пухкі губи підтискаються – вербальна ознака того, що дівчинка хоче щось сказати, але стримується.

– Говори, Тетяно.

– Ти мені зраджуєш, Стасе? – Запитує в лоб.

Беру невелику паузу, щоб добре обміркувати відповідь. І поки в моїй голові шестерні крутяться з підвищеною швидкістю, Таня допитливо заглядає в мої очі.

Що сказати тобі, дівчинко?

Чи зраджую я тобі?

Фізично – ні. Моє тіло з тобою, воно озивається на тебе гостро і без примусу. Але душа, думки… Тебе там нема. І навряд чи ти колись там будеш.

Ти просто не моє, у дорослих так часто буває – не всіх ми кохаємо, але з багатьма спимо. Тільки ти це не зрозумієш, тому що у твоїх очах світ має інший вигляд. Чорне і біле. І жодних інших відтінків.

– Таню, – натягнуто посміхнувшись, беру дівчинку за здорову руку, стискаю холодні пальці: – Ну з чого ти взяла цю дурість?

– Я бачила слід від губної помади, – відсмикує руку і додає: – на комірі твоєї сорочки.

– Коли?

Знизавши плечима, Таня посміхається, мовляв, хіба це має значення.

– Коли? – повторюю наполегливо та мала відповідає, що сьогодні вранці. – Тебе не вчили, що чіпати чужі речі – це погано?

– Стасе, я не збиралася ...

Намагається виправдатися, але я рішуче хитаю головою. Нехай не продовжує. Я навіть слухати не хочу цю нісенітницю.

Підвівшись зі стільця, підходжу до вікна. І дивлюся в далечінь.

Мати її ... Та щоб воно все провалилося!

Як пояснити дівчинці, що поцілувала мене колега? Знаю, вона не зрозуміє. Але я й не збираюся щось доводити. Виправдовуються винні. В чому моя провина? У тому, що одна дамочка за п'ятдесят промахнулася і замість щоки забруднила сорочку? Не повірить же...

Зібравши свої думки до купи, повертаюся до Тані обличчям і бачу, як мала плаче. Знову! Мене вже нудить від її сліз. Але сказати прямо не маю права. Вона ж вагітна, у неї там гормони вирують.

Переступаю через себе. До біса мої почуття.

Присівши на край лікарняного ліжка, обіймаю малу за плечі та притискаю до своїх грудей. Гладжу її спину зверху донизу. Заспокоюю.

– Тетянко, не плач, будь ласка, – прошу лагідним тоном, але дівчинка мене навіть слухати не хоче. – Я не зраджую тобі, чуєш? Слід від помади – безглузде непорозуміння.

Коротко розповідаю про одну мадам, що напідпитку, за п'ятдесят. Після робочого дня ми мали невеликий корпоратив – святкували день народження тієї самої власниці губної помади, через яку моя майбутня дружина закотила істерику.

Вислухавши, Таня перестає плакати. Підіймає на мене почервонілі очі.