4

Стас

Після важкого робочого дня і вичавлений як лимон, повертаюся додому. Переступивши поріг квартири, кладу на тумбу ключі, стягую туфлі. Клацаю вимикачем. І перше, що бачу – жіночі балетки, такі смішні – рожеві у білий горошок та з величезним бантом посередині.

Напружуюсь. І як ця мала тут опинилася?

Тільки встигаю подумати про Таню, як вона вирулює у коридор. І ми зустрічаємось поглядами. Виглядає вона як завжди: нічого незвичайного, якщо не брати до уваги розпущеного волосся, що спадає на плечі легкими хвилями.

Розгладивши на спідниці складки, Таня підіймає підборіддя і розтягує посмішку. Іде мені назустріч, ховаючи за спиною руки. І я ловлю себе на думці, що поняття не маю, як житиму з цією дитиною до кінця своїх днів. Звичайно, колись вона подорослішає і поводитиметься як належить жінці. Але що зараз із нею робити? Зовні вона виросла. І на цьому все.

– Привіт, ти ж не проти, що я прийшла? – дивиться винним поглядом, як кошеня, що нашкодило.

– Де ключі взяла? Брат дав?

Знизавши плечима, опускає очі в підлогу.

– Можна сказати й так. Ти ж не гніваєшся на мене? – її сумний голос проходить по моєму серцю гострою бритвою, змушуючи відчути себе справжньою худобою.

– Ти могла попросити у мене ключі. Я б не відмовив.

– Пробач мені, будь ласка. Я більше так не буду. Чесно.

Мала ледь не плаче. І це змушує мене зменшити оберти.

Підходжу до Тані. Обійнявши за плечі, притягаю до себе. Цілую в верхівку, відчуваючи запах шампуню. Пахне чимось солодким. Лимонад, чи що? Чи цукеркою “тутті-фрутті”?

– Я не серджуся, – шепочу їй на вухо і додаю: – твоє волосся смачно пахне.

– Це дитячий шампунь “Кря-кря”, – відповідає Таня, і я мимоволі посміхаюся. Боже мій, вона ще й голову миє дитячим шампунем! Кумедно.

Уткнувшись у мою шию носом, дівчинка несміливо обіймає мене за талію. Притискається до грудей. І тремтить.

– Я вечерю приготувала. Ходімо?

Недалеко віддалившись, дивлюся на малу зверху вниз. Все-таки вона гарна, вродлива дівчинка. Натуральна блондинка з великими блакитними очима. І фігурка у неї ладна. Через кілька років розквітне і стане справжньою красунею. Ну а поки що я бачу невпевнену, недосвідчену і зовсім зелену панночку. На обличчі ні грама косметики. І губи досі маже якимось безглуздим бальзамом, смак якого не те що неприємний, від нього блювати іноді хочеться.

– Добре, Таню. Я тільки душ прийму, – поцілувавши в щоку, йду до спальні.

Знімаю піджак. Поки пораюся з ґудзиками на сорочці, відчуваю, як спину пропалює допитливий погляд малої. Знову підглядає. Посміхаюся, згадуючи, як Таня підглядала за мною ще кілька років тому, коли одного разу я переодягався у них вдома. Дурна, наївна дівчинка. Думала, я нічого не помітив. Але я тільки удав, щоб їй не було соромно.

Залишившись в одних боксерах, виходжу до коридору. Тані вже нема. І це позбавляє мене необхідності видавлювати з себе безглузді посмішки.

Забираюсь у душову кабіну. Врубаю комфортну для тіла температуру води й, заплющивши очі, підставляю обличчя під тугі струмені води. Напружені м'язи розслаблюються, з голови йде туман. І я вже не так сильно злюся: на себе, Таню і на… Та чорт із тією жінкою! Про неї навіть думати не буду. Відтепер у мене є мала. І саме вона народить мені сина чи доньку! Якось звикну колись. А якщо ні, що ж… Розлучення в нашій країні не заборонено. Таню я не триматиму. Коли набридну – сама піде.

Обмотавшись навколо стегон банним рушником, виходжу з душу. Поки йду до спальні переодягнутися, бічним зором ловлю на собі погляд Тані. Підморгую їй у відповідь і ховаюся за стіною.

Одягаю домашні штани та футболку. Волосся скуйовджую пальцями. Дивлюся на себе у дзеркало. І що такого в мені знайшла ця дівчинка? Я ж не красень. Звичайний чоловік. Їй би з однолітками зустрічатись, на дискотеки ходити. А я це вже пройшов. Тому наше з Танею майбутнє бачитися мені дуже розмито.

На кухні сідаю на стілець навпроти малої. Сканую очима тарілки та салатницю. Дивуюсь. Звичайно, я знав, що Таня допомагає своїй мамі вдома. Але зараз це інше. Дівчинка приготувала сама: м'ясо під якимось соусом; незрозумілий салат, але дуже апетитний на вигляд; гарнір із тушкованих овочів і про десерт не забула. Мій улюблений тирамісу, звісно ж.

– Ти сама все це приготувала? – Обводжу поглядом стіл.

– Сама. Тобі не подобається?

– А продукти десь взяла? – питаю, бо в моєму холостяцькому холодильнику є лише стандартний набір у вигляді палиці ковбаси, десятка курячих яєць, пів кіло твердого сиру та пачки пельменів.

– У магазині купила, звісно ж.

– Більше так не роби, – кажу суворіше, ніж збирався, і відразу додаю, але вже набагато м'якше: – не носи важке, будь ласка. Виходячи з усього, ти тут затарила весь мій холодильник.

– Я хотіла якнайкраще, Стасе, – опускає погляд на свої руки.

Відчувши укол провини, кличу дівчинку до себе. І як тільки вона підходить до мене ближче, влаштовую її до себе навколішки. Обіймаю за талію.

– Ти стільки всього наготувала. Молодець. Мені дуже подобається, але скажи, що ти сама щось їла сьогодні?

– Їла.

– Що їла?

– Йогурт, – замислюється, – і зелені яблука. Злопала цілий кілограм, уявляєш?

Хіхікнув, Таня натикається на мій лютий погляд. І червоніє, розуміючи, що сказала зовсім не те, що я хотів почути.

– Мені тепер тебе завжди годувати, га? – Невдоволено бубню. – Таню, треба їсти, навіть через "не хочу".

– Я розумію це, але не виходить. Мені нічого не хочеться.

– З такими темпами ти скоро потрапиш до лікарні, – хочу сказати більше, але вчасно зупиняюся – я й так надто суворий із дівчинкою. – Гаразд. Тоді повечеряймо разом.

Таня намагається підвестися і пересісти на свій стілець, але я ловлю її за руку і повертаю на колишнє місце. Розрізавши м'ясо ножем, проколює виделкою апетитний шматок і підношу його до рота дівчинки. Вона бентежиться, але все-таки приймає правила гри.