3

– Все добре. Вагітність маткова, розвивається згідно з терміном. Можеш одягатися, люба, – знявши одноразові рукавички та викинувши їх у смітник, лікар ховається за ширмою.

Смикаю спідницю, що задерлася до пояса, піймаюся з гінекологічного крісла. Витрачаю кілька хвилин, щоб повністю одягнутися і привести себе до ладу.

– Сідай, люба, – лікар хитає на стілець навпроти столу, – зараз я випишу тобі направлення на аналізи. Потрібно буде здати, якомога раніше, добре?

Хитаю у відповідь і терпляче чекаю, доки гінеколог закінчить із паперовою тяганиною.

Виходжу з кабінету лікаря, і опинившись у просторому коридорі міської поліклініки, кручу головою, але Стаса ніде не бачу. Буквально за секунду я встигаю себе накрутити на повну. Мабуть, він не дочекався і пішов. І я досі не розумію, навіщо він вирішив піти зі мною до жіночої консультації.

Я тільки встигаю полізти у сумку за мобільним, як на горизонті з'являється Стас. При його вигляді моє серце здійснює подвійне сальто, а всередині все починає тремтіти. Посмішка мимоволі розтягується до самих вух і я в одну мить забуваю про все.

– Як справи? – Запитує Стас, зупинившись навпроти мене.

– Ось, – простягнувши невеликий аркуш паперу, чекаю, коли Стас пробіжиться поглядом по довідці, яку мені дала гінеколог.

– Шість тижнів. Плідне яйце… – читає Стас уголос, а я стежу за кожним рухом м'язів на його обличчі та не можу зрозуміти, що він зараз відчуває.

Радіє, як і я, що вагітність здорова? Або ж... Ох, про це навіть думати не хочеться.

Прочитавши довідку, Стас повертає мені клаптик паперу і холодним тоном каже "добре". Що означає "добре" – не розумію, але уточнити все ж таки не наважуюсь. Мовчки запихаю довідку в сумку і чекаю, що скаже майбутній чоловік.

– Маєш трохи часу?

– Звичайно, – з ентузіазмом у голосі відповідаю я, радіючи, що ми зі Стасом проведемо ще трохи часу вдвох. Останні два тижні ми практично не бачилися. Стас ніби уникав мене. І я вже перестала на щось сподіватися, як трапилася моя вагітність.

***

Стас привозить нас до нового житлового комплексу, де ще ведеться будівництво. Майбутній чоловік допомагає мені вийти з машини, а потім бере за руку і веде до шістнадцятиповерхівки.

Коли наші пальці схрещуються, я хвилююсь. І тремчу, боячись злякати момент. Тому що мені дуже подобається все, що відбувається зараз. Адже майбутній чоловік привіз мене до цього місця недарма. Швидше за все, ми тут житимемо після весілля. І від цих думок, що скоро я можу бачити коханого, коли захочу, всередині мене вибухають яскраві хлопавки. Тепло та радісно на душі, як ніколи останнім часом.

Поки ми їдемо в ліфті, я продовжую літати десь між небом та землею. Все так казково насправді, що мені зовсім не хочеться думати про причину, яка змусила Стаса одружитися зі мною.

– Прошу, – відчинивши вхідні двері, Стас запрошує мене увійти у квартиру, і я несміливо йду вперед.

Від побаченого захоплює дух. І нехай квартира ще порожня, необжита, проте вона простора і наша! Інакше навіщо б Стас мені її показував?

Сховавши руки за спиною, я ходжу з кімнати до кімнати й не встигаю дивуватися. Квартира просто величезна! Дві окремі спальні, кабінет, вітальня та простора кухня, де можна з легкістю вмістити за обіднім столом десять людей, якщо не більше. Звичайно ж, у кухні поки що немає меблів, але моя бурхлива фантазія вже у всіх фарбах моделює майбутній інтер'єр.

– Подобається? – Запитує Стас, зупинившись за моєю спиною, поки я стою навпроти панорамного вікна і розглядаю через призму скла міський пейзаж.

Обернувшись, дивлюся на Стаса, не приховуючи посмішки. І піддавшись емоціям, притискаюся до його грудей. Стас обіймає мене за плечі, поводячи себе дуже стримано. Ну і нехай! Головне – не відштовхує. І взагалі, я вже вирішила, що мого кохання вистачить на нас двох. Навіть якщо Стас мене не любить, я любитиму за нас двох; я піклуватимуся про нього, як ніхто і ніколи; я стану для нього вірним другом та підтримкою. Дасть бог, якось він покохає мене у відповідь і з пам'яті зникнуть усі моменти, які змушують мене засмучуватися.

– Як бачиш, у квартирі ще триває ремонт, але будівельники обіцяли завершити його на початку наступного місяця. Тож одразу після весілля ми житимемо тут, – рука Стаса ковзає по моїй спині зверху вниз, затримуючись у місці між лопаток.

Я задираю голову і шаленим від кохання поглядом дивлюся на майбутнього чоловіка. Боже, дякую тобі за все! Про більше я і мріяти не смію.

Піднявшись навшпиньки, губами тягнуся до губ Стаса. Стас відповідає на поцілунок, але робить це надто холодно та поспішно. Ну і нехай… Він ще звикне до мене і в нас попереду ціле життя разом – я встигну насолодитися його поцілунками.

– Дякую тобі, – кажу я, продовжуючи розглядати зневажливий вигин улюблених губ.

– За що? – дивується Стас.

– За все. Ти не покинув нас з дитиною, а навпаки – намагаєшся оточити турботою та комфортом.

Стас посміхається. І дивиться на мене зі сходженням, наче щойно я сказала дурість, але він не реагує на неї, роблячи знижку на мій вік.

– Я щось не так сказала? – не втримавшись, я таки озвучую своє питання вголос.

– Все те, Таню. Але… – зітхає і погляд відводить убік, ніби боїться мені зізнатися.

– Що "Але"? Говори.

Недовго подумавши, Стас відповідає, мовляв, нічого. Чому в мене на душі з'являється осад горя. Він же хотів щось сказати! Щось дуже важливе, що стосується мене.

– Поїхали, я тебе додому відвезу, – голос Стаса перериває мовчанку, що повисла в повітрі.

Хитаю у відповідь. І вже без колишнього ентузіазму плетуся в коридор взуватися. Поки їдемо в машині, я мовчу як партизан, боячись першою зав'язати розмову. Та й про що говорити з майбутнім чоловіком – гадки не маю. Ми такі різні з ним, як небо та земля. Я досі літаю у хмарах, а Стас у житті реаліст. Але це все вже неважливо, тому що дороги назад немає і через шість тижнів ми одружимося. А як там говориться в пісні: "Нікуди не дінешся. Закохаєшся й одружишся. Все одно ти будеш мій".