2

Обклавшись подушками, валяюся на ліжку. Відчуття паршиві, робити нічого не хочеться, а від одних тільки думок, що доведеться про все розповісти батькам, мене пробиває у холодний піт.

Прокручую в голові можливі докори й навіть гнівні слівця, якими батько закидає мене, як тільки правда випливе на поверхню. Тому так нічого і не вигадав, вирішую діяти через маму. Мама не тато, вона посвариться, але вона й пожаліє. Та й хто мене краще зрозуміє, крім неї? Ми ж з нею на все життя пов'язані тією самою невидимою ниткою.

Увечері мати повертається з роботи. І поки вона порається на кухні, готуючи вечерю, я тихенько підкрадаюсь до неї зі спини та обіймаю за плечі.

– Матінко, – поцілувавши в щоку, лащусь як у дитинстві, коли хотіла задобрити маму. – Ти в мене така гарна.

– Танюшо, – обернувшись, мама швидко оглядає моє обличчя і раптом хмуриться: – Ти так в обличчі посунулась, щоки впали. Знову на дієті сидиш? Чи захворіла?

Зітхнувши, хапаю з кошика зелене яблуко та йду до столу. Влаштовуюсь на ньому, підібравши під себе ноги. І надгризаю яблуко.

Ось же… засада. Як сказати мамі? Так соромно мені ще не було зі школи, коли в шостому класі я прогуляла останній урок з фізкультури. Тоді мама про все дізналася вже наступного дня. Вона не лаяла мене, ні. Достатньо було її незадоволеного погляду, щоб я на все життя запам'ятала – засмучувати маму погано.

– Мамо, я не захворіла, але є дещо, про що я боюся тобі розповісти, – говорю і завмираю, чекаючи на реакцію мами.

Якщо зараз вона скаже, що немає нічого, про що я не могла б їй розповісти, то мені пощастило. А якщо ні, то…

Відклавши убік силіконову лопатку, якою помішувала соус у сковороді, мама обертається. Дивиться на мене пронизливо і допитливо, ніби вже заздалегідь про все здогадалася і тепер лише чекає щирого визнання.

– Таню, що трапилося? Ти можеш мені про все розповісти, доню, ти ж це знаєш.

– Ем… – тільки встигаю відкрити рота, як у кухню влітають мої десятирічні брати-близнюки та всю увагу мама перемикає на них.

Славка та Ромка штовхають один одного ліктями, борючись за право бути почутим першим. Їхній гул нагадує мені щебет папужок, які колись у нас жили – дуже мило, але набридає вже за хвилину.

– Я скажу. Ні, я скажу ... – не вгамовуються близнюки, поки мама не упокорює їх строгим поглядом і не говорить своє чарівне "циць".

– По черзі кажіть. Славку, ти перший, – командує мама.

– Ну чому він завжди перший? – скиглить Ромка і мені шкода бідолашного – він дійсно завжди другий після брата.

Гордо задерши голову, Славко з усією важливістю дістає з кишені штанів невелику білу смужку. Мені вистачає секунди, щоб перед очима пролетіло все життя, бо в дитячому кулачку брата затиснутий мій тест на вагітність.

Твою ж дивізію… Я якимось дивом забула його у ванній кімнаті?

– Ось що я хотів сказати, – заявляє Слава і з усією важливістю витягує перед собою руку.

– Ми це в туалеті знайшли, – додає Рома, теж бажаючи привласнити собі заслугу геніального детектива, або ким себе уявляють ці малі Шерлок Холмс і Ватсон?

Мама забирає у Славика тест-смужку. Оглядає її скептичним поглядом. І мовчить!

– Це Таньки. Сто відсотків, – в один голос щебечуть зрадники, а я від сорому готова провалитися до самого фундаменту.

– Марш у кімнату. Обидва, – нарешті відповідає мама, викликаючи у близнюків незадоволену реакцію.

Час тягнеться нестерпно довго. Я насилу чекаю, коли близнюки вийдуть з кухні і залишать нас з мамою наодинці.

Вимкнувши кухонну плиту, мама мовчки плететься до холодильника і дістає звідти холодний морс. Відразу випиває всю склянку і тільки потім сідає за стіл навпроти мене.

– Ти про це хотіла сказати мені, Таню? – Вказує поглядом на тест на вагітність. Хитаю у відповідь і чую важке зітхання мами. – Ах, Тетяно…

– Мамо, мені дуже соромно перед тобою. Вибач, будь ласка.

Не стримавшись, проливаю першу сльозу. І вже за кілька секунд реву, як білуга, ховаючи обличчя в розкритих долонях.

Через свій гучний плач не чую, як підходить до мене мама. Навіть не одразу відчуваю її рідні обійми.

– Ну чого ти ревеш, дурненька? Малюкові це шкідливо, – заспокоюючи мама гладить мене по спині, цілує в верхівку. – Таню, не плач, чуєш? Твій нервовий стан передається дитині. Уяви, що вона теж зараз плаче.

Відірвавши від долонь заплакане обличчя, підіймаю погляд на маму.

– Вона справді плаче? – питаю я.

– Не знаю, крихітко, – хитає головою, – я сказала це, щоб ти мене почула. Але стреси погано впливають на вагітність – це точно.

– Тоді я більше не плакатиму.

Розтираю пальцями солону вологу по щоках. І прикладаю до живота долоню.

Моя маленька крихітка, я більше не завдам тобі шкоди. Чесно!

– Скільки тижнів уже, у лікарні була?

– Ні, – хитаю головою. – У лікарні не була. Завтра збираюся піти.

– А хто батько дитини? Він хоч знає, що ти вагітна?

Зітхаю. І прикусивши губу, відводжу убік сором'язливий погляд.

– Таню? – гукає мама, коли між нами повисає мовчанка. – Хто батько дитини?

– Стас, – ціжу через зуби.

– Який ще Стас? Серед усіх наших спільних знайомих я знаю тільки одного, – кривувато посміхнувшись, мама дивиться на мене впритул, і я хитаю на підтвердження її здогадів. – Тільки не кажи, що це наш Стас.

– Так, мамо. Наш Стас – батько твого майбутнього онука. І твій майбутній зять. Ми зі Стасом сьогодні подали заяву до РАЦСу. Наступного місяця у нас буде весілля.

З'являється пауза. Мама дивиться на мене з підозрою і ніби все ще намагається переварити сказане.

Я уявляю, як їй зараз важко. Всі надії руйнуються в одну мить як замок з піску, адже її донька не виправдала надій. Замість світлого та щасливого майбутнього, про яке вони з батьком мріяли, я без п'яти хвилин вступила до сімейно-будівельного факультету. Отже, не буде червоного диплома, не буде магістратури та стажування за кордоном. І взагалі, на навчанні іноземних мов можна сміливо ставити хрест. Я сама цьому й не рада, але ж все-таки…