– Збирайся, Таню. До РАЦСу підемо.
– Навіщо?
– Ти ж вагітна, – посміхається, хитаючи на мої руки, що прикривають ще плоский живіт.
Ошелешено плескаю віями та ковтаю грудку, що підкочує до горла. Він справді хоче, щоб ми одружилися?
Навіщо? Я не зможу жити під одним дахом із людиною, яка мене не кохає. Тому що це боляче, майже на межі божевілля.
Набираюся сміливості підняти підборіддя і заперечити. Можливо, в його очах я виглядаю жалюгідною.
Та й нехай!
– Стасе, ти не зобов'язаний одружуватися тільки тому, що я ношу під серцем твою дитину. Не турбуйся, коли малюк народиться, він отримає твоє прізвище. І я не заборонятиму вам бачитися...
Побагровівши від роздратування і схопивши мене за руку, Стас перериває мої спроби заперечити.
– Тетяно, ти себе чуєш? У нас буде дитина. Діти мають рости у повноцінній родині, де тато та мама разом. Тож нам доведеться одружитися, – суворо карбує чоловік.
– Але ж ти мене не кохаєш, – стримую в собі порив розплакатися.
– Це не має значення.
Відпустивши мою руку, відводить погляд убік. І важко зітхнувши, дивиться на циферблат наручного годинника.
– Скільки тобі потрібно часу на збори? – Запитує Стас.
– Не знаю. Годину. Може…
– Таню, давай швидше, га? У мене мало часу. Ще в аеропорт треба заскочити, щоби зустріти твого брата.
– Олексій повертається додому?
У відповідь Стас хитає, а я притискаю руки до грудей і мимоволі посміхаюся. Хоч якась хороша новина останнім часом. Мені трохи прикро, що дізнаюся про неї тільки зараз і не від рідної людини, а від її найкращого друга.
– Таню, ти ще тут? - Невдоволено бурчить Стас і я кулею вибігаю з вітальні.
Швидким кроком минаю сходи, що ведуть на другий поверх. І замикаюся у своїй спальні.
Серце очманіло б'ється в грудях, а в голові стукає мов молот. Це так несподівано, що мені досі не віриться. Кілька днів тому я дізналася про свою вагітність і сказала про це батькові дитини. Стас не відреагував. Просто процідив через зуби "зрозуміло". Та пішов.
А сьогодні прийшов до мене додому і зробив пропозицію. Ну чи як це можна назвати ще?
Падаю на ліжко. Даю собі час трохи віддихатися і прийти до тями.
Емоції розгойдують мене як на гойдалці. На радощах хочеться стрибати до стелі, тому що стану дружиною коханого чоловіка – про це я мріяла з самого дитинства. Але коли згадую Стаса, котрий цілує іншу жінку, у мені все всередині перевертається. І кам'яніє. Адже так, як на неї, Стас на мене ніколи не подивиться.
Він кохає її! А я? Хм… Лише молодша сестра його найкращого друга. Та сама малявка, яка бігала за ним з дитинства. Ну так. Мені дев'ятнадцять. Йому майже тридцять. Що у нас може бути спільного?
І я досі не розумію, як ми тоді опинилися в одному ліжку. Хоча ні. Я знаю. Та інша кинула Стаса. І він напився. Для нього все було випадково. Але не для мене! Тому що цей чоловік не просто позбавив мене невинності, він моє серце забрав разом з тією невинністю. Я закохалася в нього ще більше, коли одна випадкова ніч раптом повторилася, потім ще й ще… Наш роман тривав майже місяць, поки одного разу я не побачила Стаса з іншю. Саме того дня він мені й сказав, що не кохає мене. А кохає іншу!
Яка іронія… Аж плакати хочеться, коли про все згадую. Я стала для коханої людини лише втіхою.
***
У РАЦСі подаємо заяву на урочисту реєстрацію шлюбу, яка має відбутися через шість тижнів. А потім їдемо до ювелірної крамниці за обручками.
Я похмуро мовчу, боячись про щось говорити. Можливо, я роблю помилку, і цей шлюб ні до чого доброго не приведе. Але десь у глибині душі мені дуже хочеться стати дружиною Стаса. І я знаю, якби не моя вагітність – не бути мені Вербицькою ніколи.
Припаркувавши машину на узбіччі, Стас першим виходить із машини та простягає переді мною руку. Вдячно хитаю у відповідь. І недовго кайфую, коли наші пальці стикаються, бо як тільки підошва мого взуття торкається асфальту, Стас відпускає мою руку. І стає холодним, чужим…
Мовчки йдемо до ювелірної крамниці. Скошую погляд у бік Стаса і нервово ковтаю. Він такий гарний, що, дивлячись на нього, у мене захоплює дух і в голові починає бродити справжній кисіль. Мені зовсім не думається, коли поряд ВІН. Не знаю, коли пройде цей незрозумілий, що не піддається логіці та якимось поясненням, мій стан. Кохати Стаса боляче, але й не кохати не виходить.
Моє перше кохання виявилося жорстоким…
У ювелірці Стас вибирає обручки за нас двох, бо я зовсім не виявляю ініціативи.
– Тобі подобається ця каблучка? – Запитує Стас, пропонуючи класичну гладку обручку із золота.
– Нічого так.
Звівши брови разом, дивиться на мене спідлоба. І я відчуваю, як Стас намагається триматися, щоб мати милий вигляд. Але все одно не розумію, навіщо він це робить – хоче одружитися зі мною? Боїться впасти в очах свого друга, тобто мого брата? Чи незручно перед моїми батьками, яких він знає змалку? У будь-якому випадку це не привід одружуватися з нелюбою, як мені здається.
– Дівчино, покажіть нам, будь ласка, ось ці обручки, – просить Стас консультанта, отримавши від мене байдуже хитання.
– Який розмір вам показати, закохані? – Запитує консультант і я відповідаю на автоматі, ніби у мене зараз спитали, скільки буде два помножити на два.
Вимірюємо кільця. Непогано. І коштують дорого. Ще б як! Стас працює суддею у господарському суді, він далеко не бідна людина. Тому до підбору обручок майбутній чоловік ставиться серйозно, адже йому доведеться носити цей золотий обідок щодня. Від цих думок мені раптом стає душно. Схопивши зі стійки перший буклет, що трапився під руку, обмахую їм обличчя. Марно. Повітря не вистачає з кожною секундою. Я становлюся блідою, відчуваючи грудку, що підкочує до горла. І вибачившись перед Стасом, виходжу з ювелірки на свіже повітря.
Притулившись спиною до дерева, намагаюся віддихатися і подолати поклик до блювоти. Тим часом Стас виходить із магазину і, зупинившись посеред тротуару, крутить головою. Мабуть, мене шукає. А я хочу йому помахати рукою, мовляв, я тут, але в Стаса дзвонить мобільний. І він відвертається.
#2047 в Любовні романи
#467 в Короткий любовний роман
#983 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 22.11.2022