Глава 5.2

До кімнати забігла світловолоса дівчина в простій коричневій сукні та білому фартуху, за віком приблизно ровесниця Алісії. Зовнішність у неї була сама звичайна. У міру симпатична, хоча красунею її не назвеш. Простувате кругле личко, трохи зашироке, світло-сірі очі, ніс картоплиною і рум’яні щоки.

– Леді Алісія, чому ви мене не покликали?! – відразу заголосила вона. – А я все чекаю-чекаю, коли ви мене покличете! Мені вчора сказали, що ви заночуєте в лазареті. Як ви?

Я не знала, як на це реагувати. Пам’ять, як на гріх, вперто не хотіла щось підказувати. Вочевидь, це служниця Алісії. Але як її звати і як з нею поводитися, я і гадки не мала.

– Зі мною все добре, – обережно відповіла я.

– Ой, ви вже самі вдягнулися і зачесалися! – тим часом вона сплеснула руками. – Як же так?!

– Ну, я ж не безрука! – я вже почала дратуватися від такої безцеремонності. – Сама цілком можу з цим впоратися.

Служниця витріщила очі, явно вражена до глибини душі. Але взагалі, судячи з того, як вона поводиться з Алісією, стосунки у них були нормальні. Дівчину точно не гнобили. І дивиться вона на мене цілком доброзичливо. Хоча і прагне надто мною опікуватися. Але, напевно, для служниці дівчини з аристократичної родини це нормально.

Тут вона критично оглянула мою зачіску і похитала головою.

– Ні, не годиться вам так йти! Давайте я перероблю. І рум’яна зараз вам нанесу. А то ви така бліденька! Відразу видно, що хворіли. Не слід так показуватися перед вашим нареченим, – лукаво додала вона.

Мабуть, раніше цей спосіб маніпуляцій спрацьовував безвідмовно.

– Нічого страшного не станеться, якщо він побачить мене такою, – не втрималася я від сарказму. – Якщо ми все-таки одружимося, він не повинен мати якихось ілюзій. Тож нехай приймає мене такою, яка я є!

А ось тепер служниця заклякла майже на хвилину. У неї явно стався когнітивний дисонанс. Я зрозуміла, що повелася точно не як Алісія. Але начхати! Тим більше, що у мене є чудове виправдання. Алісія мало не померла. А це часом сильно змінює сприйняття людей на світ.

– Скільки там до початку занять? – запитала я, щоб вивести служницю зі ступору, а заодно ненав’язливо дізнатися, о котрій ці самі заняття починаються.

Дівчина, нарешті, відмерла. Бігцем глянула на годинник на стіні і, на щастя, не стала питати, чому я сама не зволила на нього подивитися. Мабуть, саме таке цілком у дусі колишньої Алісії. Панянка напружуватися не любила. І якщо можна було на когось щось перекласти, то охоче це робила.

– Приблизно через годину, леді Алісія, – відповіла вона. – Ще встигнете до їдальні. Чи, може, вам принести щось сюди?

Я вже хотіла погодитися на другий варіант, але тут знову пролунав стукіт у двері. Не встигла я хоч якось відреагувати, як дівчина сама кинулася відчиняти.

– Привіт, Бетті! – привітався з нею чоловічий голос.

А в моїй голові знову стався спалах, варто було почути ім’я дівчини. Цього разу, на щастя, обійшлося без сильного дискомфорту. Спогади були не такі емоційні.

Бетті приставили до Алісії, коли дівчинці було дванадцять. Сама служниця старша всього на рік. І після численних перевірок і каверз, які влаштовувала своїй бідолашній однолітці розпещена панянка і які та з честю пройшла, вона таки змінила гнів на милість. Впустила Бетті в своє найближче коло і навіть дозволяла деякі вольності.

Можна сказати, вони якщо і не подружилися, то близько до цього. Все ж таки у цьому світі надто велика станова різниця. Алісія виховувалася в переконанні, що простолюдини нижчі за неї. І ніколи б не стала сприймати Бетті як рівну. Втім, як і сама служниця. І вже те, що хазяйка їй дозволяє більше, ніж іншим слугам, сприймала як привілей. Тож щиро прив’язалася до Алісії і була їй віддана.

Цій дівчині я дійсно можу довіряти, що вельми тішить. Хоча і повністю відкриватися не варто. Якщо Бетті дізнається, що в тілі Алісії тепер інша душа, то може донести графу Ангальду. А вже як він відреагує, не хочу навіть уявляти!

– Леді Алісія, до вас лорд Роберт Марсей, – крикнула з порога Бетті. – Впускати?

Я мимоволі посміхнулася. Могла б для пристойності попросити його почекати в коридорі і сказати це за зачиненими дверима. Але зауважень я їй робити не буду. Мені сподобалося, яка вона жива і безпосередня.

– Впускай! – розуміючи, що тепер інша відповідь неможлива, відгукнулася я.

Ображати хлопця, який вчора, можна сказати, врятував мені життя, витягнувши з озера, було б свинством.

Роберт увійшов до моєї кімнати, сяючи посмішкою і стискаючи в руці невеликий букетик, явно зірваний з найближчої клумби. Але тут головне увага, тож я прихильно прийняла квіти.

– Я такий радий, що тобі вже краще, Алісія! Одразу, як прокинувся, побіг до лазарету. А там мені сказали, що ти вже пішла до себе. Я не захотів чекати, поки ми зустрінемося в їдальні. Ось, вирішив зайти до тебе і супроводити. А то раптом ще хтось захоче на тебе напасти, – при цих словах він грізно насупився, даючи зрозуміти, що в його компанії таке точно неможливо.

– А ти не помітив двох охоронців біля входу? – хмикнула я. – Вони якраз і приставлені до мене, щоб цього уникнути.