Глава 4.1

ГЛАВА 4

Я прокинулася за звичкою рано. Звичайно, в лікарні під сильними препаратами могла спати і довше. Але в кращі роки життя мені вистачало п’яти годин, щоб нормально виспатися. Та і я вважала довгий сон недозволеною розкішшю, коли потрібно все встигнути і не втратити даремно жодної хвилини життя.

Тепер начебто все змінилося, але колишні звички нікуди не поділися. Та і гаяти час і зараз небажано. Чим швидше я вивчу новий світ й увіллюся в нього, тим краще.

А отже, годі байдикувати! Час вставати!

Я рішуче відкинула простирадло і піднялася. Виявивши двері до суміжної кімнати, яка виявилася вбиральнею, привела себе до ладу. Добре, що магічне середньовіччя – це все ж таке не звичайне. І в Академії були і водопровід, і каналізація, і навіть гаряча вода. Остання, щоправда, працювала на магії, але я досить швидко розібралася. А ось зуби довелося чистити якимись одноразовими паличками і порошком. Ну та нічого. Пристосуюся якось і до цього.

Заодно я огледіла в дзеркалі, що висіло над умивальником, своє нове тіло.

Ну що сказати? Я тепер красуня! Зріст трохи вище середнього. Струнка, підтягнута фігура, що за формою нагадувала пісочний годинник. Причому досить гнучка, якщо судити по відчуттях. Мабуть, Алісія займалася танцями або гімнастикою. Груди я ще вчора оцінила. Тепер же отримала можливість помилуватися і довгими стрункими ногами.

Обличчя теж не підкачало. Правильної овальної форми, з великими блакитними очима, маленьким носиком і пухкими губами. Ще і натуральна білявка. І чого цьому гаду-нареченому не вистачає?

Я похитала головою. Зажерся, мабуть! У таких, як він, проблем з жіночою увагою зазвичай немає.

Одразу ж відігнала думки про нього. От іще! Ще витрачати на це дорогоцінний час!

Із задоволенням переодяглася у форму Академії, яка виявилася зручною і якісною. А ось з волоссям вийшла халепа. Тут, на жаль, не знайшлося ні гребінця, ні будь-яких інших пристосувань для догляду. Тож довелося витягнути з воронячого гнізда, на яке перетворилася моя зачіска під час сну, шпильки і якось привести все до ладу.

Судячи з того, що мене ніхто не будить, ще надто рано. Тож є час перевірити результат мого експерименту.

Я сіла на ліжко і занурилася в медитацію. Перемістилася до Вежі Пам’яті і цього разу без жодних зусиль пробралася на підвальний поверх.

Там, звичайно, все було не дуже добре. Якісь руїни замість повноцінної будівлі. Але вчора було ще гірше.

Я торкнулася однієї з цеглин, але одразу відчула різкий біль у голові. І мене викинуло в реальність.

Прокляття! Зашипівши, схопилася за скроні. Вочевидь, з наскоку нічого не вийде! Потрібен час, щоб чужі спогади стали частиною моєї свідомості. А зараз необхідно звідси вибиратися. Далі сидіти в лазареті сенсу не бачу.

Дзвонити в дзвіночок і будити жалісливу тітоньку Дідру я не стала. Вийшла за двері і побачила двох охоронців, що дрімали на посту. Ті ще сторожі! Щоправда, варто було мені зробити крок, як обидва відразу відкрили очі. Ну, хоч сон у них чутливий!

– Леді Ангальд, – обидва виструнчилися переді мною, наче перед генералом.

– Доброго ранку! – привіталася я. – Я хочу повернутися до своєї кімнати. Ви зі мною?

Вони синхронно кивнули.

– Тоді нехай один іде попереду, а другий позаду. Будете прикривати з двох боків, – розпорядилася я, а сама хитро примружилася.

Не будеш же прямо запитувати, де знаходиться моя кімната. Це може наштовхнути їх на непотрібні мені підозри. Ще занепокояться і підуть за цілителькою, щоб вона підтвердила, що зі мною все гаразд. А та може і не випустити з лазарету, дізнавшись про мою «втрату пам’яті». Тепер же охоронці самі покажуть, де я живу. І я виграю ще трохи часу.

Ми пройшли по пустих зараз коридорах справжнього замку з кам’яними стінами і високими стелями. На стінах величезні картини і гобелени з зображеннями незнайомих мені людей і батальних сцен. Тільки замість канделябрів незвичайні ліхтарики, що випромінювали яскраве світло. Мабуть, магічні.

Ми піднялися на третій поверх, де трохи поблукали, поки не вийшли до потрібного крила. Я ретельно запам’ятовувала дорогу і рахувала повороти. Наступного разу мій трюк може і не спрацювати. Краще відразу навчитися тут орієнтуватися. Втім, з моєю добре розвиненою пам’яттю це нескладно.

Треті двері від останнього повороту виявилися моїми. Охоронці відступили і мовчазними статуями застигли по обидва боки.

І ось тут виникла складність! Ніякого ключа при мені не було. Я, звісно, про всяк випадок посмикала ручку, сподіваючись, що двері виявляться відчиненими. Але не пощастило.

Помітивши здивування, що промайнуло в поглядах чоловіків, я подумки вилаялася. Але тут мені пощастило. Я механічно торкнулася долонею дверей, обмірковуючи, що робити далі. Під моєю рукою з’явилося слабке сяйво, і стулка сама подалася вперед.

Нічого собі! Тут, здається, якесь розпізнавання по аурі чи за якимись іншими ознаками. А значить, за двері ніхто, крім тих, хто має допуск, не пройде. Що ж, це, безумовно, тішить, враховуючи, що за мною полює вбивця.

Удавши, що так і треба, я не стала пояснювати причину своєї затримки і гордо увійшла всередину. Тільки почувши за спиною клацання замка, що відсік мене від сторонніх поглядів, зітхнула з полегшенням.