Глава 3.2

Тим часом хлопець не поспішав порушувати мовчання. Ми свердлили одне одного поглядами, ніби випробовуючи, хто здасться першим. Але з силою волі у мене ніколи не було проблем.

Нарешті, мій так званий наречений скривився і промовив таким тоном, наче цим робив мені величезну послугу:

– Як ти почуваєшся, Алісіє?

– Цілком непогано, з огляду на обставини, – в тон йому відгукнулася я.

І його це, здається, здивувало. Одна брова картинно вигнулася, надаючи привабливому обличчю ще більше чарівності. Смерть жіночим серцям прямо, а не хлопець! Якби він не поводився як черствий сухар, я б точно замилувалася. Він, звісно, молодший за мене колишню. Але зараз це чомусь не здавалося важливим. Так, наче зі смертю минулого тіла зайві роки скинулися, а я розпочала життя з чистого аркуша. А моя попередниця за віком явно відповідає своєму нареченому.

Взагалі про такого красеня в минулому житті я б навіть мріяти не стала. Не мого поля ягода, як то кажуть. Зараз же мимоволі приміряла на себе роль його нареченої, і відчуття були суперечливі. За такими, як він, дівчата зазвичай табунами бігають. Чи хочу я тільки тим і займатися, що відганяти суперниць? Точно ні! Особливо якщо цей зарозумілий тип і далі буде дивитися на мене, як на лайно. А саме так він і дивиться, хоч і намагається триматися в межах пристойності.

Як ми взагалі виявилися заручені?! Хоча... Я вічно забуваю, що це не мій світ. Батьки могли змусити. І хлопець явно не в захваті від перспективи одружитися зі мною.

А як до цього ставилася сама Алісія? Як же дратує, що я нічого не знаю! Кожне слово доводиться ретельно зважувати і продумувати, щоб ненароком себе не видати.

Не бачачи від мене жодної ініціативи, хлопець нахмурився. Потім присунув до мого ліжка стілець і сів на нього з виглядом поважної особи, якій доводиться виконувати неприємні і нудні, але необхідні обов’язки.

Як, до речі, звати мого нареченого? Дізнатися б. Але не запитаєш же прямо.

– Розкажи, як все сталося, – сухо зажадав він.

Саме зажадав, а не попросив. Тон різкий і владний.

Ніколи не любила, коли зі мною поводяться ось так. Давно звикла сама вирішувати свою долю і нікому не дозволяла на собі їздити. Тож захисна реакція увімкнулася миттєво!

– А тебе це справді цікавить?

Я спробувала скопіювати його жест з піднятою бровою. Хоча вийшло мабуть не дуже, потрібного ефекту я досягла.

Сіро-зелені очі звузилися, щелепи стиснулися. І, здається, намір дотримуватися зовнішньої пристойності у хлопця зник геть чисто.

– Ти чудово знаєш, що ні! – процідив він. – Але доводиться вдавати, що це так!

– А який сенс? – я знизала плечима. – Я тебе сюди не кликала. Тож можеш вважати свій обов’язок виконаним і йти у своїх справах.

Наречений здивувався.

– Це що, якась твоя нова тактика? – хмурячись, запитав він.

– Ти про що? – я криво всміхнулася. – Яка ще тактика? Послухай, я сьогодні мало не померла. Дуже втомилася і хочу відпочити. Тож розважати тебе розмовою немає ніякого бажання. Тим більше, що і ти його не маєш. Прийшов, відвідав хвору наречену – молодець. Тримай пиріжок. Хоча у мене немає пиріжка. А якби і був, то сама з’їла б, а тобі не дала. Іншими словами, двері там!

– Як завжди нахабна і невихована! – вкрившись червоними плямами від гніву, хлопець підхопився на ноги. – Але ти маєш рацію! Мені немає сенсу тут далі затримуватися. Здоров’я тобі не бажаю. Це було б лицемірством. Тож іди до демонів, Алісія!

Він стрімко попрямував до дверей, якими ще й грюкнув наостанок.

Ось і поговорили! Спочатку я думала, що перегнула палицю. Але, здається, така манера поведінки для Алісії якраз характерна. І це мені на руку. Вдалося не накликати на себе підозри.

Але все ж таки який йолоп вирішив одружити цих двох?! Вони ж одне одного на дух не переносять! Чи я чогось не знаю?

Зітхнувши, вирішила, що час випробувати одну ідею. Вийде чи ні, невідомо. Але спробувати однозначно варто.

Влаштувавшись зручніше, я зайнялася звичною медитацією. Досвід, як то кажуть, не проп’єш. Те, що стало невіддільною частиною мого минулого життя, не підвело і в цьому. Я швидко занурилася в потрібний стан і опинилася в місці, яке називала Вежею Пам’яті.

Коли мені повідомили, що через хворобу розумові процеси будуть погіршуватися, я вивчила чимало інформації на цю тему. Як розвивати свій мозок і уповільнювати дегенеративні процеси в ньому. Розв’язування різних логічних задач, тренування пам’яті та багато іншого.

Але найбільше мені сподобалася техніка, при якій потрібно щодня занурюватися в особливу медитацію. Уявляти свою пам’ять у вигляді будівлі, де кожна цеглинка і предмет обстановки – спогади. Тож кожен свій день я подумки переживала заново і нібито укладала в таку цеглинку. Причому в будь-який момент могла повернутися і переглянути, що тоді було, якщо виникала необхідність.

Начебто звучить як маячня або щось неймовірне, але це дійсно працювало! Мою пам’ять вважали феноменальною. А хорошу роботу мозку я зберегла до кінця життя попри прогнози лікарів.

І ось тепер я хотіла спробувати зануритися в пам’ять Алісії Ангальд. Не факт, що вийде. Але я вже давно зрозуміла, що концентрація і воля здатні творити справжні дива.