Глава 1.1

ГЛАВА 1

Єдине, про що я шкодувала, залишаючи цей світ – про те, як боляче буде мамі і молодшому брату. Тим, хто все моє недовге життя був поруч і підтримував.

Вже вийшовши з власного тіла, хворобливого і кволого, що лежало на лікарняному ліжку, я з сумом поглянула на них.

Мама плакала, тримаючи мене за руку. Павло стояв позаду неї і обіймав за плечі. Його очі теж були мокрими.

Нічого, мої рідні! Головне, я зробила все, щоб ви ні в чому не мали потреби. Тепер можу піти з чистою совістю. Дозволити клятій хворобі, нарешті, взяти верх. Більше не треба вести цю постійну боротьбу з власним тілом. Та ще і робити це з посмішкою і жартами, щоб моїм близьким було легше. Щоб їм не довелося мене втішати, я втішала їх сама.

У вісім років, коли у мене виявили рідкісне і практично невиліковне захворювання крові, моє життя назавжди змінилося.

Дитинство скінчилося. Почалися постійні виснажливі та дорогі процедури.

А ще був біль, з яким я поступово звиклася, як з чимось неминучим. Мій організм зжирав сам себе.

З такою хворобою довго не живуть – говорили лікарі. Але я якось примудрилася прожити двадцять років після постановки діагнозу. До того ж зберегти здоровий глузд, хоча зазвичай ця хвороба вражає і мозок. Але тут вже допомогли тренування пам’яті, медитації та багато іншого, що довелося освоїти.

Батько не витримав ще в перший рік після того, як стало зрозуміло, яке випробування навалилося на нашу сім’ю.

Ту випадково підслухану розмову я пам’ятаю досі. Як він заявив матері, що «бракованої» дитини, як він висловився, краще позбутися. Віддати до дитячого притулку. Інакше вони не зможуть добре забезпечити другу – нормальну. Мого брата Павла, якому на той час було два роки. Мовляв, батько втомився гарувати на двох роботах і зливати гроші в нікуди. Тим більше що шансів на одужання у мене обмаль.

Мама тоді йому заявила, що радше позбудеться «бракованого» чоловіка. І щоб він ніколи не смів більше навіть заїкатися про подібне.

Через тиждень після тієї розмови батько нас покинув. Пізніше виїхав за кордон і знайшов собі іншу жінку. З мамою розлучився і завів нову, «нормальну» сім’ю і дітей.

Ми з того часу не підтримували з ним стосунків. А мама при одній згадці про батька замикалася в собі і не бажала продовжувати розмову.

Було важко. Неймовірно важко.

Спочатку допомагали бабуся і дідусь по маминій лінії. Але що можуть пенсіонери? Вже добре, що за Павлом доглядали, поки мама працювала на трьох роботах, щоб виплачувати кредити на моє лікування.

А в мені прокинулася якась впертість. Хотілося довести, що я не бракована! Що мама не зробила помилку, коли вирішила не віддавати мене до дитячого притулку.

Я вчилася з якимось маніакальним завзяттям. Самостійно освоїла шкільну програму на кілька років вперед. Закінчила школу екстерном і вступила до університету на програміста. У дванадцять років сама опанувала ази цієї професії і почала заробляти перші гроші. Так що навчання оплачувала сама.

Несподівано виявилося, що у мене справжній талант до програмування. У шістнадцять у мене вже була власна IT-компанія, оформлена на маму. На мене працювало кілька людей. Поступово склалася чудова репутація і з’явилося багато вигідних клієнтів.

Павла я заздалегідь готувала до того, щоб він обійняв посаду директора після того, як мене не стане. Тож братові довелося вступити на той самий факультет. Він, звичайно, зірок з неба не хапав, але досить непогано вчився. А за організаторськими здібностями міг і мені фору дати. Для майбутнього директора це важливо.

У нашій компанії він уже освоївся – отже, не пропаде. Ні він, ні мама. У нас є заощадження на крайній випадок. А також акції різних прибуткових компаній. Тож за майбутнє своїх близьких я спокійна.

І все ж таки як прикро помирати у двадцять вісім років, коли ще навіть і не жила як слід! Все життя тільки вчилася, працювала і боролася з хворобою. У мене навіть хлопця ніколи не було. Не хотіла заводити стосунки, знаючи, що в будь-який момент можу померти. Не хотіла завдавати болю тому, хто мене полюбить. Та і на друзів часу не вистачало. Спілкувалася в основному з колегами по роботі.

Ось і все…

Я зрозуміла це, коли мене з неймовірною силою потягло кудись вгору.

Переставши опиратися, я востаннє подивилася на маму з Павлом і прошепотіла:

– Бережіть себе, мої любі! – і полетіла кудись.

Яскраве світло, до якого мене несло, поступово заповнювало все навколо. Я відчувала тепло і спокій, що йшли від нього.

Ось тільки раптом звідкись з боку повіяло чимось іншим. Щось ніби покликало туди.

Цікавість змусила пригальмувати свій політ.

Деякий час я наполегливо опиралася потужній силі, яка бажала продовжити колишній шлях.

Мабуть, допомогли численні тренування на концентрацію, які були невіддільною частиною мого життя.

У якусь мить моя сила волі перемогла. І я все-таки звернула в той бік, куди щось вабило.

Я просто подивлюся, що це, і продовжу шлях! – пообіцяла я світлу, що кликало до себе.