22. Справедлива помста

Квітка

Я не хотіла навіть на короткий час повертатися до того будинку, тому, коли мачуха сказала, що в неї є до мене розмова,  я сказала, що можу зустрітися десь на нейтральній території. Вона пробурмотіла, що грошам горе, але зрештою погодилася зустрітись у кафе. 

Я здогадувалася, що у батька якісь проблеми, може, фінансові, і думала, що мачуха буде просити, щоб я вплинула на Гордія, аби він допоміг батьку. Правда, голос у неї був надто суворий як для прохачки, але вона завжди була такою…

Тому, коли Гордій поїхав на роботу, я прийшла до того кафе і сіла за столик. Замовила чашку кави, майже допила її, а мачухи все не було. Вона завжди любила витримувати паузу, щоб змушувати співрозмовника нервувати. 

Зрештою, двері відчинилися, вона з’явилася на порозі, швидким поглядом просканувала зал і підійшла до мого столика. 

— Ти сіла прямо всім напоказ, — докорила мені. 

— Не розумію, що не так, — відповіла я, відчуваючи, що серце починає битися частіше. Все ж поряд із нею я завжди нервувала. 

— Все ти розумієш… Чому, по-твоєму, з тобою відбувалось те, що відбувалось? — вона зазирнула мені в очі. — Тому що ти безсоромна.

 — Що зі мною відбувалось? — запитала я. — Те, що ви спеціально домовилися із тим мужиком? Пішли з дому, залишивши мене з ним? Думаєте, я не здогадалася?

— Та як ти смієш! — прошипіла вона і стала озиратись навколо. — То була прикра випадковість! Ти сама його спровокувала! Орест Генадійович ніколи не став би такого робити, якби ти сама його не провокувала! Він ще тоді сказав, що ти сама до нього полізла, так дивилась на нього, що йому було важко встояти, ти була наполеглива. Хіба ти забула все? 

Я відчула таке обурення цією нахабною брехнею, що мої руки мимоволі стиснулися в кулаки. 

 — Ні, я все добре пам’ятаю, попри ті таблетки, якими ви мене накачували, — сказала я холодним тоном. — Вам було б краще, щоб я забула, ви б мене переконали, що то я сама винна. Але це неправда! Я можу хоч у суд піти, хоч на детектор брехні! І довести, що то було згвалтування!

— Що? Який ще суд? Ти в своєму розумі?! — в шоці перепитала вона. —Безсоромниця! Спокусила одруженого чоловіка, а тепер хочеш подати на нього в суд? Цей Гордій жахливо впливає на тебе. Певно, це була помилка — віддавати тебе туди, — сказала вона раптом. 

— Гордій дуже хороший, він кохає мене, а я його, — відповіла я. — Тому раджу залишити мене в спокої, якщо не хочете піти під суд разом із Орестом Геннадієвичем!

— Он воно як, кохаєш? — вона ледь схилила голову на бік. — Знаєш, Квітко… Твій Гордій забагато на себе бере. Скоро з ним може дещо статися. Готуйся, раз ти стала така неслухняна. А що, будеш багатою вдовою. А ми тебе за Олеся потім видамо. Ти ж хоч не вагітна ще від нього?

У мене навіть подих перехопило від таких слів.

 — Що ви маєте на увазі? Що має статися з Гордієм? — запитала, перелякано дивлячись на неї. Не вийшло мені боротися з її натиском, я знову відчула себе тією беззахисною самотньою дівчинкою, яку ніколи ніхто не обіймав, а лише лаяли і називали “ненормальною”. 

— А те і станеться, те, що ти подумала, — сказала мачуха, не відводячи погляду. — Якщо, авжеж, ти не передумаєш і не станеш знову слухняною дівчинкою. І не виконаєш два наших доручення… Чекай на них. Я подзвоню, коли все має трапитись. Можеш бути вільна…

Гордій

Квітка сьогодні ввечері була якась не така, як зазвичай. Під час вечері мовчала, перед телевізором теж. Може, їй стало зі мною нудно? Ще й той детектив дав мені одразу декілька варіантів. А я не знаю, хто точно той мужик, який мені потрібний. Питати у Квітки не хочу, вона й так травмована… 

Коли ми вже прийняли душ, як завжди, окремо, і лягли в ліжко, я обійняв її:

— Ти сьогодні якась замислена… Щось трапилось?

— Так, згадала дещо, — зітхнула вона.  — Мачуха нагадала…

— Ти говорила з нею? Про що? — чомусь мене схвилювали її слова. — Що вона сказала?

 — Так, ні про що, — вона опустила голову. — Про минуле… Вона згадала того Ореста Геннадійовича, сказала, що я сама приставала до нього. Ну це брехня, але вона мене переконує, що в мене щось із пам’яттю, що все було саме так, як каже вона…

— Не зустрічайся з нею більше, добре? — я торкнувся губами її щоки. Але імʼя, це кляте імʼя, я запамʼятав. Тепер мало бути легше легкого вирахувати, хто він. Тільки знайти людину з таким імʼям і по-батькові, яка була б знайома з її батьком… І підходила за віком. — У тебе з памʼяттю все нормально. Хоча я б теж хотів, щоб ти забула ті події… Щоб вони тебе не тривожили…

 — Я не буду, — вона раптом почервоніла. Здавалося, хотіла ще щось сказати, навіть рота відкрила, але не сказала. — Все буде добре, — промовила якось невпевнено. 

— Я обіцяю тобі, так і буде, — я знов коротко поцілував її. — Зараз трохи розгребусь зі справами і, може, поїдемо кудись відпочити. Тобі треба відволіктись. Наприклад, на початку травня. У тебе будуть канікули в універі? Можна влаштувати медовий місяць. У нас же не було такого. Пробач. Я погано піклуюся про тебе в цьому плані.

 — Так, зараз у мене канікули, — вона кивнула. — я б дуже хотіла поїхати кудись… Щоб відволіктися.