21. Затишшя перед бурею

 Квітка  

Я прокинулася вранці в обіймах Гордія. Він був таким милим, коли спав… Я пригадала все, що трапилося вночі, і ніжність затопила мене, неначе весняна повінь.  Потягнулася до нього і торкнулася губами його губ. Він розплющив очі і усміхнувся мені. 

— Зазвичай я прокидаюсь першим і підглядаю за тим, як ти спиш, — сказав він жартівливо.

— А цього разу я тебе випередила, — мені стало так легко і весело.  — Коли ти спиш, то виглядаєш зовсім хлопчиськом…

— Хтось лестить мені, — він пригорнув мене ще ближче до себе і чмокнув у губи. — До речі. Подарунок. В дитинстві ти б знайшла його під ялинкою. Але зараз буде не так чарівно, — він чмокнув мене ще раз і відпустив, а сам потягнув руку до штанів, які лежали на спеціальній підставці біля ліжка. Дістав звідти коробочку і відкрив:

— Це батько подарував матері, коли вони вінчались. Хочу, щоб ти носила його, а не ту покупну обручку. Це особлива річ…

 — Дякую,  — сказала я, милуючись обручкою. — Вона така гарна… А де твої батьки живуть? Ти нас познайомиш?

— Я б хотів познайомити, але… Батько помер, — він зітхнув. — Він ростив мене сам, а мати… Вона втекла від нього. Покинула зі мною. Хоча він ніколи не жалівся на неї, кохав до самої смерті. І сподівався, що вона повернеться. Вона зрадила його тоді, коли він зовсім не очікував, вони були щасливі… Ну, принаймні, так він казав. Та і я так памʼятав в свої чотири роки. Хоча, я можу і помилятись, то тільки батькові спогади, а не мої.

— Мені так шкода, — я обняла його. — Вибач, що засмутила тебе своїми розпитуваннями..

— Все добре, я маю ж колись відпустити ту ситуацію, — він теж обійняв мене. — Власне, через все це я ніколи не думав про родину серйозно. Не вірив в подібне. Певно, боявся, що мене зрадять і покинуть так само, як мати покинула батька. В цьому плані несерйозні стосунки простіші. Коли ти не привʼязуєшся до людини надто сильно, не кохаєш її.

— Я ніколи тебе не покину! — сказала я. — Так сильно тебе кохаю, що навіть не можу висловити це словами… Можу лише обіймати тебе і цілувати…

— Знаю, — він усміхнувся, зазираючи мені в очі. — Я дуже щасливий з тобою, Квітко. Дякую тобі, що ти є… — він узяв мене за руку і вдягнув на палець обручку. — Хочу, щоб ми завжди були разом… Сподіваюсь, ти будеш щаслива зі мною.

— Я вже найщасливіша у світі, — стиснула його руку в своїй. — Дякую тобі, що зробив це для мене! Зробив мене щасливою!

Гордій усміхнувся і ще раз поцілував мене, а потім прошепотів:

— Типовий мій ранок починався з холодного душу… Але тепер, схоже, ми можемо змінити порядки, — на цих словах він подався вперед і поцілував мене, а його пальці потягнули мою долоню до себе.

Я вже не так соромилась, коли бачила його в такому стані. Навпаки, мені були приємні його слова. Ми почали цілуватись, серце забилось частіше… І тут озвався мій телефон, який лежав на тумбочці. Я думала, що це Юстя, або хтось з універу. Ми спочатку намагались не звертати на нього уваги, але все ж він надто напружував… Хто міг мені дзвонити? Олесь, певно, вже не буде, я його дуже образила, хоча й не шкодую про те, що сказала правду…

— Давай я відключу його… 

Я поглянула на екран мобільного, і побачила, що це номер мачухи…

 Гордій

Її батько так і не сказав мені імені. Хай як я не бив його. Але ж я не міг зробити щось гірше… Не хотів. Квітка надто добра. Я б не здивувався, якби вона їх усіх пробачила… Може, вона навіть уже пробачила. Але я не пробачу.

Довелося трохи напружитись. Самостійно знайти його не виходило. Та й даних у мене було мало. Але деякі були. Це був хтось вищий за статусом за батька Квітки, якась наближена до нього особа, він мав часто ходити до них у період, коли це трапилося, щоб його так просто впускали, і щоб Квітка нічого не запідозрила.

Я вирішив найняти приватного детектива. Погуглив і мені одразу випав сайт Макса Дикого. 

Я, не довго думаючи, набрав номер. Мені відповів приємний жіночий голос, а потім, коли я коротко описав свій запит, мені призначили зустріч. Якраз сьогодні було вікно.

Детективне агентство виглядало солідно. Офіс у самому центрі, хай і не дуже великий, але все ж. 

Я заплатив, щоб зустрітися саме з Максом, головним тут, а не з якимось із інших його детективів.

Коли прийшов, то ще раз розповів ситуацію:

— Загалом, чи є можливість дізнатись, хто то був? Може, якось розпитати прислугу… Але мені потрібна точна інформація.

 — Думаю, можна знайти охоронців, які тоді працювали в будинку, — сказав детектив. — Їм повинні були дати вказівки, кого пропустити до будинку за відсутності господарів. Якщо, звісно, вони захочуть говорити. Ну, щедра винагорода часто розв’язує язики…

— Винагорода будь-яка, грошей я на це не пошкодую, — відповів я одразу. — Будь ласка, зʼясуйте імʼя. Дата і дані моєї дружини, ту адресу, я вам залишив. Мені треба тільки те імʼя. Далі я розберусь. Ну і, сподіваюся, це все конфіденційно. 

 — Так, звісно, конфіденційно. Постараюся зробити все швидко, як тільки щось дізнаюсь — зв’яжуся з вами…

***

Коли їхав додому, я мав гарний настрій. Було передчуття, що все розвʼяжеться. Цей детектив знайде того мужика, і я його вбʼю. Чомусь перше, про що я подумав, було саме вбивство. Ні, певно, вбити людину буде не так просто. Треба буде все продумати… Але я не хочу, щоб ця сволота дихала одним повітрям із Квіткою.