19. Страшна таємниця

Квітка

 — Мене згвалтував друг мого батька, — сказала я. 

Сказала це так просто, ніби повідомляла, яка надворі погода. Я не думала, що коли-небудь поділюся з кимось своєю найбільшою таємницею. Навіть психологу я сказала, що все забула і нічого не пам’ятаю, аби мене перестали напихати ліками… Хоча я все чудово пам’ятала, навіть краще, ніж якісь хороші події.

Кажуть, погане забувається, а запам’ятовується хороше. Що ж, зі мною це правило працювало рівно навпаки…

Гордій дивився на мене шоковано якусь мить, а потім пригорнув до себе сильніше. 

— Мила… — сказав на видиху. — Мені дуже шкода… Як його звали? Скажи мені.

— Я не знаю… Він поїхав, більше я його не бачила. Батько сказав, що розібрався з ним... Але наполягав, щоб я нікому про це не розповідала, бо тоді всі будуть сміятися з мене, у соцмережах про це напишуть…

— Тому тобі так не подобалося, коли я торкався тебе спочатку… Пробач мене, пробач будь ласка, — він коротко цілував мої щоки, маківку, все, куди діставав.

 — Я не спеціально, — я зітхнула. — Мачуха сказала, що я сама винна. Ходила в короткій спідниці… А насправді я думаю, він відкупився від батька… Заплатив йому та й усе, це він мав на увазі під “розібрався”…

— Твоя мачуха хвора, і батько козел ще той… Ти ж його рідна донька… Як він міг…  Слухай мене і запамʼятовуй, — він зазирнув мені в очі. — Ти ні в чому не винна. Це той козел винний. Клянусь, я знайду його. 

— Я боялася тобі сказати, — я зітхнула. — Тепер я вже не буду так тобі подобатись… Олесь… Я йому не казала. Ну він бачив, що зі мною щось сталося, але я не зізналася йому… Він підтримував мене. А  мені було соромно… 

— З чого ти взяла, що не будеш мені "так" подобатись? — він провів долонею по моїй щоці. — Ти подобаєшся. Завжди будеш. Ще більше подобаєшся, бо довіряєш мені. І тобі нема чого соромитись. То той козел винний і йому треба щось відрізати. Клянусь, я дізнаюся, хто він. Скажи, як це трапилось? Розумію, тобі може бути важко, але… Де це відбулось? Він тебе кудись виманив?

 — Він прийшов, коли батьків не було… Якось так вийшло, що нікого не було вдома. Лише я… Сказав, що батько має зараз прийти, що він почекає. Мені не треба було його пускати. Але я думала — раз охорона пропустила, значить мені нічого не загрожує…

— Отож… Охорона пропустила, — сказав він замислено. — Може, твої батьки спеціально це організували. Я не здивуюсь, вони такі сволоти, яких ще треба пошукати… Спеціально пішли з дому всі. У вас таке було часто? Часто йдуть всі, крім тебе? Ще й одночасно. А ще там були слуги, охорона, що вони? Нічого не зробили? Просто так все лишили?

 — Зазвичай коли батько з мачухою йшли в гості, то все одно хтось був… Юстя, слуги… А тоді Юстя поїхала десь до подруги, слуги теж пішли у справах. Я була зовсім сама. Більше я не пригадаю випадків, щоб мене залишили зовсім саму… Охорона була. Але вони надворі, не в будинку… Ніхто не почув… І в камері спостереження не побачили…

— Вони все це спланували, тепер я не маю сумнівів… Моя дівчинко, мені так шкода, — він пригорнув мене ще ближче до себе, цілував коротко, заспокійливо, гладив по голові. — Пробач, що змусив згадувати це. Пробач мені… 

— Мені тепер стало легше, — я обняла його і поклала голову йому на плече. — Бо я весь час боялася, що ти дізнаєшся. І розчаруєшся в мені. Скажеш, що я брудна…

— Я ніколи так не скажу, бо… — він на мить замовк, але потім все ж сказав. — Я кохаю тебе. Давно вже.  Майже з самого початку нашого нормального спілкування. 

Я відчула, що сльози знову потекли по моєму обличчю. Але це були вже сльози щастя. Його слова про те, що він мене кохає, були такими несподіваними… Я теж кохала його — раптом зрозуміла я. Кохала увесь цей час, тільки сама собі не зізнавалася. 

І коли я це усвідомила, то відразу відчула велике полегшення… Здавалося, тепер мені все ясно, все стало на свої місця, і я більше ніколи не буду страждати…

Гордій

Слова вирвались самі. Я не хотів їх казати, не планував. Знав, що можу злякати її. Розумів, що можливо, вона ще не готова до подібного. Але не зміг промовчати. Цієї миті не зміг.

— Але це ні до чого тебе не зобовʼязує, — додав одразу. — Просто захотів сказати зараз. Ось і все.

 — Ти такий хороший, — вона усміхнулася. — Якби ти з’явився в моєму житті раніше, все могло б скластися зовсім інакше…

— Я б хотів зʼявитися раніше, — зізнався, обіймаючи її, вдихаючи її аромат, відчуваючи, що сьогодні я нарешті зможу допомогти їй по-справжньому. Що сьогодні ми стали набагато ближчими, хай і через біль. Я так хотів, щоб вона не відчувала цей біль… Я б все за це віддав, якби тільки можна було його забрати. — Завжди ділись зі мною всім. Я завжди буду на твоєму боці, обіцяю.

 — Ти теж можеш ділитися зі мною, — прошепотіла вона. — Я завжди буду на твоєму боці. Я так кохаю тебе…

Коли я почув ці слова, які вона сказала дуже тихо, то, здається, серце мало не зупинилось. Вона дійсно сказала це… Тут і зараз. 

— А Олесь?.. Впевнена? — все ж крапля ревнощів не давала мені спокою. Вони так давно знайомі. — Ти не робиш це тому що я просто "добрий"? Не роби, якщо це так, гаразд? 

 — Я думаю, що до Олеся я відчуваю лише дружні почуття, — сказала вона замислено. — Він дуже допоміг мені. Лише він міг до мене доторкнутися, і мені не було страшно. Але я не відчувала поряд із ним того, що відчуваю поряд з тобою. Це ніби оте магнітне поле, що притягує  до себе незалежно від твого бажання. Я думаю, це і є кохання…